Рано вранці, на світанку, вийду в поле золотаве.
Там промінчики сміються, заплітають коси травам.
Там з повагою красив злаків всіх живе цариця.
Серед всіх вона найкраща, найдобріша – це ж пшениця.
Ніжно сонце приголубить, вітер тихо вколихає.
Так зернятко, її серце, у любові і зростає.
Колоситься поле в серпні, руки в небо простягає,
Хвилі щирі, наче море сонцем жовтим виграває.
А коли приходить осінь, то пшениця своє серце,
Віддає людині з щастям, наче сповненим озерцем.
Те озерце нас годує, змалечку його ми знаємо.
І його завжди з пошаною хлібом всі ми називаємо.
Хліб живе завжди із нами і в обрядах, і в піснях,
Він прославився з роках, залишився у віках.
І тепер він всім дарує ніжний подих літніх днів,
Щирість, ласку і турботу хліборобів-трударів.
То ж цінуймо ми ту працю і шануймо тих людей,
Що зростили нам пшеницю і спекли нам хліб оцей.
Хліб, що всім дарує щастя й серце поля золоте,
Хліб, що нам життя дарує, найдорожче і одне.
© Віра Дутчак, 2003 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356665
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 11.08.2012
автор: Віра Дутчак