Знаєш, тиша примушує вмикати свій мозок, почати згадувати, байдуже що: дитинство, радість, смерть, кохання… Вона викликає почуття самотності та біль, біль у душі. Біль, який неможливо пояснити. Біль, який стискає груди, б’є шаленим потоком звідкись із глибини душі, наче гарячий гейзер. Він розтікається по усьому тілу, наче кров у венах. Ти згадуєш те, що було колись, те добре та чудове, що було колись… Колись, та не тепер. Як без сліду розтанувший лід навесні, залишаючи по собі лише воду, так і твої спогади – лише вода, лише маленька частина того що було. Було та пішло, пішло та загуло, загуло і зникло… Зникло назавжди, зникло і не повернеться ніколи. І розумієш, що нема сенсу шкодувати, що ці твої страждання нічого не повернуть, від них краще не стане. Мозок розуміє, а серце – ні… Здавалося треба тільки викинути спогади з голови, стерти, спалити, розібрати, зібрати та знову зламати… Але ні, не виходить, ти не можеш викинути із голови нічого, що хоча б трохи торкнулось твоєї душі. Усе карбується на серці, наче вирізані слова на дереві, ніколи не заростають, ніколи не зникають. Все приходить та рано чи пізно йде… Немає нічого вічного. Вічність – це поняття ілюзійне, неіснуюче насправді у реальному світі. Вічна лише думка, вічні лише спогади… Як би ти не старався, ти не збережеш нічого та нікого. Ти зможеш лише затримати це на деякий час та не більше. Все одно доведеться прощатися. І тобі залишиться лише відпустити… Відпустити для того, щоб воно безслідно зникло та навіки викарбувалось на твоєму серці. Це буде найкращий вчинок, найщиріший…
Чуєш, б’є годинник? Знаєш, що це означає? Мені вже час…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354461
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.08.2012
автор: IseeU