Кажуть: «Нескоєне стерти легше».
Але я змушений з цим не погодитись.
Усе, що було або буде вперше,
Я пам’ятаю найглибше, найдовше.
І все, що я палко хотів зробити,
Не відпускає мене. Ні миті.
Бажання змушують мозок вити,
Я граю в дурня, і карти - биті.
Єдине, що знаю: убити спогад
Можна, лиш іншим його заглушивши.
Побудувати палаци поряд.
На фоні палаців людина – нижче.
Ось так і живу одним порівнянням,
Враження свіжі рятують мало.
Себе відчуваю ацтеком останнім,
Благаю тільки, щоб не зламало
Мій внутрішній шпиль, металевий стержень,
Що змушує вперто летіти далі.
На мене чекають мільярди звершень,
Мене вже кличе моє провалля.
P.S. Наша підсвідомість, наші бажання часто грають з нами злі жарти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352523
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 23.07.2012
автор: Олександр Ткачинський