Присвячено синочку Ярославу і донечці Руслані
Хто би так потішав?
Хто би так зустрічав?
То - мої малючки-кошенята.
Ключ лишень проверну -
Вже хлоп'я та дівча
Тупотять із підскоком до тата.
Дві маленькі душі -
Найдорожчий мій скарб,
Що зростає у вроді і силі.
Згадка рідних імен,
Як солодкий нектар,
Живить кожну клітиночку тіла.
Забарився, гаруючи
На результат,
Прокапарив до пізньої ночі.
Цілий день так хотів
До своїх янголят,
А у соннеє царство ускочив.
На столі, як і вчора,
Безладдя чудне,
На полиці улюблена книжка.
Кошенята мої,
Не діждавши мене,
Зігрівають малесенькі ліжка.
Знову я не почув
Чарівних голосів.
Що ж, провину спокутувать мушу:
Відкладаємо все
До найкращих часів,
А виходить, виснажуєм душі.
Натомившись за день,
Дітки солодко сплять
У покої своїм напівтемнім.
Болем стишеним
Збиті колінки горять.
Я втішаюсь видовищем щемним.
5 серпня 2007 року
Вірш опубліковано:
- Антологія української інтернет-поезії «За межею означень…», Івано-Франківськ, Місто НВ, 2009 р.
- Журнал «Далекосхідна хвиля», №16, Хабаровськ, 2010 р.
- Літературно-художній альманах «Усі ми родом із дитинства», Хмельницький, Видавець Стасюк Л.С., 2012 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=35242
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 05.08.2007
автор: Ігор Рубцов