Я вже вкотре в цьому переконалася. Навіть на самій собі. Такий вже є менталітет в українців, що їм потрібно весь час з кимось за щось боротися, перед тим, дозволивши кинути себе обличчям в багнюку. І боротися до останнього. Битися до смерті. Сама не розумію того, не можу зрозуміти до кінця. Дивна ми нація. І поки небо не почне падати, не ворухнемося. Не зрушимось з місця ні на міліметр.
́Хоча, можливо, ми терплячі. Поки над нами стоять, по нас ходять, в нас плюють, ми стерпимо все. Але завжди є остання крапля. Для кожного вона своя. І де та гідність? Нащо терпіти ті паскудства від ворога? Це виконання одної з заповідей Божих? «Люби ворога, як самого себе»… але ж якби ми любили. Але ж ні ми ненавидимо його всім своїм єством, стискаємо зуби, готові роздерти того ворога тими ж зубами, обкрадаємо брата, брешемо собі! Невже ми стали такими нездарами? Невже не віримо навіть у себе? Ні в кого.
Ну і яким же буде наш наступний крок? Падіння в безодню однозначно. Тільки лиш питання: неживим, мертвим каменем, чи відродимося з попелу феніксом взлетимо в небеса?...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351854
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.07.2012
автор: Hellen Black