Ти стояв, як чужий, і мовчав…
Розрізав гострим поглядом даль,
Не голосом, а вустами благав
Повернутись, та мені вже не жаль.
Не жаль того болю і зради,
Що сам причинив ти мені,
Забути тебе не завадиш,
Ти кохання топив у багні.
Не підкориш мене, бо я не така,
Щоб мовчки спливати слізьми,
Ти знаєш, не така вже й слабка,
Склянки мого серця збери!
Вина твоя – мені не вірить,
Не заслужила я, це винен ти,
Хай в мене серце досі квилить,
Зійди ж з дороги, дай пройти!
Бузку не зможу більш радіти,
Не треба і конвалій пишних,
Ти солов’їв примусив заніміти,
Не чуть мені їх співів ніжних.
Ти забрав і сон, і спокій та й життя,
Та я не вмерла, бо лишив надію,
Мене не вернеш, нема вже вороття,
Та й я про тебе вже не мрію.
Хто зна, чи зможу ще кохати
І цінувати кожну мить,
Я хочу крихту щастя ще дістати,
Хоч час нехай кудись летить.
Нехай іде і забере
Твій образ з пам’яті моєї,
Схова за тіні літ і не верне,
Хай все мине… хоч я була твоєю…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351222
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.07.2012
автор: Лілея Лозова