Колони ветеранів гордо йшли до монументу Слави, що височів над Тетеревом. Сонце блищало на мідних трубах духового оркестру. Воно виблискувало на кокардах, перебігало на погони і геть розбивалось на тисячі золотих променів, відбиваючись від орденів та медалей.
Дивлячись на шеренги полковників, думала про українських жінок... Це вони винесли на своїх плечах окупацію, відродили своїми руками економіку країни, бо більшість чоловіків або загинула на війні, або повернулась каліками. Та зараз жінки стояли обабіч дороги, серед них моя тітка .
Це її влітку сорок другого німецькі солдати зловили в лісі, де збирала гриби та ягоди. Скільки їх було? П’ять, шість, скільки знущались вони над її тілом… Вона терпіла та просила не вбивати. Ні, вона не боялась померти, вона боялась, що діти помруть з голоду, коли її не буде.
Господи, якими довгими були ті два тижні, коли в ній з кожним днем росла фашистська дитина. Їй повезло, що вона зомліла, коли ходила на багаті села вимінювати речі на харчі. Старенька бабця привела її до тями, нагодувала хлібом з кислим молоком, вислухала гірку сповідь.
Бабця дістала з печі зв’язані докупи великі пір’їни та навчила як позбутися лиха. Вже вдома, обсмаливши ті пір’їни над вогнем, прокип’ятивши їх у горщику, зробила собі викидень. Місяць по тому спливала кров’ю.
А в сорок третьому, коли її чотирьохрічний син взяв шоколадку зі столу у німців, хіба вона не цілувала їхні чоботи, руки, благаючи не розстрілювати її кровиночку.
Ніхто на святі Перемоги і словом не обмовиться про те, як було жінкам під час окупації. Війна - час для чоловіків показувати свою звитягу та отримувати нагороди.
Пам’ять чіпляється за це слово і ніби наяву бачу, як колись святкували день Перемоги в нашій родині .
На столі стоїть бабусин вишняк, холодець, бігос, вареники з квашеною капустою та картоплею. Дідусь грає на гармошці, у нього на грудях орденська планка. Бабця розказала мені по-секрету і про це мовчать в нашій родині, та дідусь продав свої три медалі «За хоробрість» і орден «Червоного бойового прапора», щоб спасти свого старшого сина. Дядю Броника забрали в грудні 1946 р. з кінотеатру під час облави та відправили до Донбасу добувати вугілля, не дивлячись на те, що він був студентом та навчався на одні п’ятірки. Відвоювати сина це було важче, ніж проповзти на животі пів Європи, з’єднуючи дроти під акомпанемент куль, снарядів та мін.
Біля нього сидить дід Петро, він командував артилерійським полком, його груди прикрашають ордени та медалі. Навпроти – дядько Федір. У нього всі груди завішані орденами та медалями - аякже, адже він був начальником тилу.
Сонце сяє, відбиваючись у блискучих очах хлопчаків, що з захопленням дивляться на ветеранів.
Я повертаюсь та йду геть. Йду й зустрічаюсь очима з чоловіком, в його погляді не має загального захоплення, там – біль.
Він стоїть, спираючись руками на палицю. Зупиняють та віддаю йому букет тюльпанів.
Чоловік знічується.
- Та що, Ви, - каже – я ж не воював.
- Може й не воювали, та війна Вас не обійшла.
- Що правда, то правда, каже він і ми, не змовляючись, йдемо до 32 школи, сідаємо
у дворі і чоловік розповідає.
На початку війни йому виповнилось 14 років, старшій сестрі – 17, та вона була хворобливою, маленькою на зріст. Дивлячись матусі в очі, рішуче промовив
- Війна - чоловіча справа. Мамцю, мене не вб’ють, я ловкий, я виживу. А сестричка? Ти ж знаєш, що буває з такими красивими. І вперше у житті відчув як мати пригорнулась до нього, шукаючи порятунку. Тому замість сестри до Німеччини поїхав він. Жив там у хазяїв, працював у господарстві по дванадцять годин на добу. Годували добре, спав в комірчині.
Коли через чотири роки прийшли наші, визнали його «ворогом народу» та заслали до Сибіру. Вісім років валив ліс, аж поки не помер Сталін. Та й після цього не дозволили повернутись додому на Україну. Добував вугілля у Кузбасі.
Лише через п’ятдесят років, коли Україна стала незалежною, побачив рідну землю.
Сонце пестило наші обличчя, ми сиділи мовчки та слухали духовий оркестр.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350648
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.07.2012
автор: Раїса Кириченко