Безглузді зустрічі,признання..
Холодні ночі й дні..
Нещирі і різкі цілунки
у мене на щоці..
Фальшиві дотики.
Усмішка-без щирості очей,
а справжності нам тре повчитись
в новонароджених дітей.
Байдужі погляди і вчинки,
відсутність співчуття,
а у думках людських вселилась-
зневіра в майбуття.
Убиті почуття,без бою,
важкий тягар в душі..
мов зомбі на автопілоті
існуєм на Землі.
Померлі вже давно надії
зруйновані-життям.
Та серце їх не відігріє..
занадто довго вони сплять..
Намочені сльозами очі-
просохли й не печуть.
Безхмарнеє моє дитинство
нажаль не повернуть..
Завмерле серце-знову б'ється.
Хоч тихо,але в такт..
І губи,рідко,та сміються
крізь біль людських утрат!
Пекучі сльози вже не рвуться
щоночі із очей!
І не торкнуться вже ніколи..
твоїх міцних плечей..
Глухі удари підсвідомості,
реанімація відчуттів..
Порожнє місце у м'язі скорочення,
на місці любові-придавлений гнів.
Зашиті рубці у тілі-
розходяться,їх роз'їдає кислота,
яка вирує із кровообігом,
немов в ходячого мертвеця.
Загублені навіки мрії
укрились грубим шаром бруду..
І не посмієш ти зробити
більше із мене ляльки вуду!
Я віднайду у собі сили!!
Щоб моя могутність тебе бісила.
Сам,захлинайся своєю жовчю.
Прощай,бацила!Інфекцій досить!!!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350124
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.07.2012
автор: Христина Рикмас