Голодна смерть безжалісно косила
Люд в кожнім місті, в кожному селі.
Плач, стогін по землі моїй носила,
Сиріт і трупи сіючи в пітьмі …
Голодомор, небачене страхіття,
Що холод навіває крізь роки,
Що серце кригою до сліз стискає.
Й скорботу розливає навкруги.
Голодомор. Всього лиш тільки слово,
Але волосся піднімається з чола.
І постаті голодних й очманілих
Неначе йдуть до нас із небуття.
Кістляві руки тягнуться до хліба,
Уста шепочуть: “Боже, не вини…“
І сотнями лягають у могили
Мого народу дочки та сини.
Старі , малі … За що вони віддали
Свої надії, мрії та літа?!
За що вони голодні умирали
На чорноземах косячи жита?
Голодомор . Московське лихоліття.
Це розпачу та відчаю набат.
Вінок терновий і петля на шиї,
Якими наділив нас “старший брат ”.
Голодомор – незагоєнна рана,
Яка пече неначе в оці сіль…
То Сталіну за “вільний дух” данина,
То України вічний смуток й біль.
Забути ті часи не маєм права
Й жахливі тридцять третього жнива
Хай будуть докором насильству й зраді,
Допоки наша нація жива.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349523
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 11.07.2012
автор: палагняк