Чатовий

Курган  насипаний  в  степу.
Навколо  тирса,наче  море.
Козацька  служба,про  яку,
Стара  легенда  нам  говоре.

Фігура,курінь,конов`язь,
І  бочки  з  смолою  на  фігурі.
Два  вірних  друга-степова  сув`язь
І  два  коня,при  сіна  кучугурі.

-Не  служба,брате,а  спочинок,
Не  бий  лежачого-казали  козаки.
Ще  б  парочку  до  них  панянок.
Так  думалось,та  пустка  навкруги.

Однак,було  тут  не  до  жартів.
Завчасно  вгледіти  татарина  в  степу,
Та  розгадати  цілі  його  мандрів.
А  ще,побачити  у  ніч  глупу.

Сторожа,брате,всьому  голова.
І  честь  тому,хто  сповістить  завчасно,
І  не  загине  по-дурному,як  бува,
Не  встигнувши  подати  гасло.

Тому  й  гасав  один  по  степу,
А  другий  степ  з  фігури  оглядав,
А  уночі  прослухували  землю.
Зненацька,щоб  татарин  не  напав.

Отак,і  цього  дня,уже  смеркалось,
З  фігури  чатовий  вгледів,
Що  тіло  друга  мотилялось
На  вірному,вороному  коні.

-Татари,-встиг  козак  сказати.
Стрілою  зранений,упав.
Не  дочекається  старенька  мати.
А  друзі  скажуть:  Не  дарма  пропав.

Душа  стиснулася  в  кулак.
Сльоза  скупа  лице  зросила
"Не  стій  у  розпачі,козак.
Не  в  тому,брате,твоя  сила."

Метнувся  до  фігури  чатовий.
"Устигнуть  треба  гасло  дати".
Від  хвилювання,ледь  живий.
"Прощай  й  прости,козаче-брате".

Чатовий  поспішав,не  слухалися  ноги.
Здавалось,забагато  тих  щаблів.
І  кожен  з  них,неначе  роги,
Пустить  угору  не  хотів.

Кресало  брискало  вогнем,
Аж  очі  поночі  сліпило.
"Лиш  запалю,й  втечу  конем",
Та  трут  поводився,як  мило.

Козак  кресав,що  було  сили.
Світився  кремінь  у  руці.
"Що  ж  це  таке,о  Боже  милий?"
Мабуть  намок  у  гаманці.

Аж  тут  згадав,що  ще  один
Захований  на  грудях,у  торбинці.
Уже  й  пішов  жаданий  дим.
Тепер  козак  не  наодинці.

Тепер  удвох  вони  з  вогнем.
Уже  й  горить  суха  солома.
"Однак,тепер  ми  не  втечем.
Коня  пішлю,зайде  до  дому."

Гудить  земля  і  чути  гомін.
Загін  татар  йде  по  ясир.
А  на  фігурі,лише  пломінь,
А  мав  би  бути  вогню  вир.

Чатовий,раптом,засвистів,
Та  вірний  кінь  стояв,не  вірив.
Слухняний  був,та  не  хотів,
Залишить  козаченька  бузувірам.

Ось  другий  посвист,то  уже  наказ.
Рвонув  буланий  за  драбину,
І  нею  у  траві  затряс.
Вже  не  чекав  страшну  хвилину.

А  на  фігурі  вже  смола,
В  бочках  горіла  і  чадила,
Та,раптом,зойкнула  стріла,
Й  життя  козаче  вкоротила.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349406
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 10.07.2012
автор: Павлусик-Кузмяк Олег Мико