Мамо, подивіться: на грушу лелека сіда.
Мабуть, споглядає завітну домівку.
Небо прихилилось, а вітер он хвіртку гойда.
Нене, зичить небо вам довгого віку.
Сину, чуєш: стогін у пісні лелечій луна.
Сили додавай у просторі вітрила.
Хай же не лякає ніколи тебе далина.
Знай же: дім загоїть поранені крила.
Батьку, ой далеко ж нас часом розводять шляхи...
Важко повертати натомлені коні.
Грішно жили ми, але каялись зрідка таки.
Ніжно покрива біла паморозь скроні.
Сину, будь собою. Нещадно чужих не суди.
Лину я додому, неначе лелека.
Довго і нелегко вдається вертатись сюди.
Доля – наче вирок, а щастя далеко.
Знаю, не завжди мудрих істин навчали батьки.
Раю у житті цім ніколи не буде.
Чом же дуже часто виходило все навпаки?
Боже, та невже ж переводяться люди?
Круки і лелеки також на стерні, на ріллі.
Внуки і у вас, і у мене є нині.
Мушу підійматись у вирій, розтати в імлі.
Душі, наші душі усе-таки винні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349363
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.07.2012
автор: Олександр ПЕЧОРА