* * *
Дядько Грицько – сухий, підпухлий,
бродячий, злий... Негарно жив.
"Ти й про мою важку житуху
щось добре людям розкажи.
Ген-ген літа мої молочні.
Вже й пам’ять – вила по воді.
Писав і я, як був молодшим.
Коли кохав, коли "сидів".
Нещадно коні поносили..."
Все оглядався на життя.
І ніжно, жалібно-безсило
бриніли сльози каяття.
У дядькові кипіла повінь!
Той спомин досі ще пече.
Сумна, хмільна, пречиста сповідь.
І світло зболених очей.
Подорожує наодинці:
десь розгубив своїх синів.
Давав і брав скупі гостинці.
Отримав безліч стусанів.
Від Криму стелиться недоля.
Були Донбас і Магадан.
Не радує жебрацька воля.
Вже душить душу й Ромодан.
Впряг на плече нехитру ношу.
Вщент досмалив бичок п’янкий.
На босі ноги взув калоші.
Підняв ціпок – і був такий.
Олександр Печора
(Ромоданець)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349007
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 08.07.2012
автор: Олександр ПЕЧОРА