Тік-так… Тік-так… Так звучить годинник. Коли я був маленьким, то у мене такий в кімнаті висів. І мені дуже не подобався оцей цокіт і тікання. Не знаю чому. Коли я підріс і почав жити сам, то годинник був взагалі електронний і він не видавав ніяких звуків при роботі… Треба ж таке. А зараз я був би радий почути десь якесь «тік-так» годинника, взяти його в руку і просто дивитись… Але ні. Тут нема годинника. Здається, що тут і часу нема. Тут взагалі нічого нема.
- Як ся маєте? - почули ми голос таємничого чоловіка і за секунду він уже увійшов.
- Паскудно, - мовив Павло. – Ви очікували іншу відповідь?
- Чесно кажучи, ні.
- Шановний, - мовив зі свого ліжка Ігор. – Я чув що бувало таке, коли люди воскресали. Це не наш варіант?
- Ви хочете назад на землю? – посміхнувся чоловік.
- Так, - відповіли ми хором.
- Боюсь, що не вийде, - мовив чоловік.
- Чому? – запитав я.
- Розумієте, «шановні», ви вже поховані, тому якщо ми вас повернемо назад у тіла, то ви буквально за кілька хвилин знову сюди ж повернетесь, але перед тим помрете у страшних муках від нестачі кисню…
- Та брешеш ти, дядя! – крикнув Євген. – Тупо брешеш. Лапшу нам тут вішаєш на вуха.
- Ви мені не вірите? – звів брови чоловік у білому.
- Не віримо, - мовив Євген.
- Добре. Дивіться самі.
Чоловік змахнув рукою і одна із стінок нашого пристанища на останні хтозна-скільки часу відкрила нам прохід – білий, тьмяний і загадковий.
- Ну, пішли, - посміхнувся чоловік.
- Куди це? – обережно запитав я.
- Ви хотіли доказів? – почули ми у відповідь. – Вони там, в кінці коридору.
Ми тихенько зайшли в коридор. Кілька кроків і ми побачили якесь місце. Трохи скидалось на цвинтар. Сухі покручені дерева, купа бур’яну, сухе листя і…
- Бачите он там? – вказав чоловік рукою уперед. – То ваші могили.
Я напружив зір і помітив чотири хрести. На одному було моє ім’я, на іншому – Павла, на третьому – Ігоря і на останньому – Євгена. Дата смерті у всіх стояла одна і та ж.
- Це наші могили? – перепитав я, ковтнувши клубок у горлі.
- Так. Ваші. А чиї ж іще?
Я знов придивився. Якщо не рахувати двох вінків, то могила була практично порожня. Всього два вінки… як і в хлопців.
- А чому лише два? – запитав Ігор.
- Від батьків і від родичів.
Я ковтнув сльози і мовив:
- А фанати? Ми ж були класним гуртом. Ми ж були відомими… Ми ж…
- Фанати?! – гірко посміхнувся чоловік. – Ви вірите, що у вас фанати були? Хто? Оті підлітки? Та вони однаково танцюють як під рок, так і під даб-степ. Їм все одно під що. І ви для них всі на одне лице.
- Але ми були крутими рокерами!! – скрикнув у розпачі Павло.
- Ви? Рокерами? Ні, хлопці. Ви могли б бути крутими рокерами, якби не стільки випивки та не ця прикра оказія.
- Трясця!! – процідив Павло і відступив крок. – Це все неправда!!
- Ти хоч сам віриш? – повернувся до нього чоловік. – Ти сам бачиш свою могилу і на ній жодного вінка від прихильника. Жодного! І ти після цього вважаєш, що у вас були прихильники? Коли загинув Цой і ховали його в Пітері, то сотні жителів прийшли. Деякі фанати взагалі руки на себе наклали. Я це не схвалюю, але все-таки факт мав місце. Коли помер Висоцький, його ховало практично ціле місто. Розумієш? Оце означає, що у людей були прихильники, хлопці.
- Але нас слухали, - вже майже через сльози доводив Паша. – У нас були прихильники…
- Які ви наївні, - похитав головою чоловік і за секунду додав: - Пішли. Чого ми тут стоїмо?
Цвинтар покрила темрява і ми мовчки вийшли через той самий тьмяний коридор у кімнату.
- Отож, на дозвіллі подумайте, - мовив чоловік у білому. – Прикиньте. Обмізкуйте усе добренько.
- А сенс? – посміхнувся Євген.
- Хороше запитання, - кинув чолов’яга і вийшов з кімнати через прохід.
І знову тиша.
Павло постояв, почухав носа і сів на своє ліжко. Він був доволі збентежений, як, певне, і кожен з нас.
- Отож, що ви думаєте з приводу того, що нам показали? - сказав він за кілька секунд.
- Це кінець, - відповів я. – У нас нема жодного шансу на повернення.
- А про що він казав подумати? – запитав Ігор.
- Хтозна, - мовив Паша. – Він сказав обдумати все. А що він мав на увазі – не знаю.
Я сів на своє ліжко. Те, що ми побачили, дуже вразило. Та, мабуть, і не мене одного. Власне, тут хочеш-не-хочеш, а будеш вражений, побачивши свою могилу…
- Чекати це важко, - подав голос Ігор.
- Так, - відповів я. – У дитинстві ніколи не любив черг. Похід до магазину, або в поліклініку для мене був не надто приємним.
- А я людей не люблю чекати… - мовив Євген. – Не люблю не пунктуальних.
- А хто ж їх любить? – посміхнувся я.
Ігор пхикнув.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345456
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.06.2012
автор: William Mirovich