А час потихеньку кудись ішов. Ми все так само сиділи в тому кубі і чогось чекали. Ми то сиділи, то розмовляли, то спали. Коли прокидались, бачили посеред кімнати якусь дивну їжу, їли. Потім знову розмовляли, ходили по кімнаті… Туалет, сон… І все в кімнаті було все так само білим…
- Скільки ж це буде продовжуватись? – мовив одного разу Павло і ляснув по стіні. - Мені вже все це остогиділо. Ці кліті стіни. Цей клятий одяг. Ці кляті ліжка! Задрало!!
- Ти ж сам казав, що чекатимемо скільки прийдеться, - посміхнувся Євген.
- То було давно… - відмахнувся Павло.
- Давно? – мовив Ігор. – Звідки ти знаєш, що давно? Звідки ти знаєш коли це взагалі було? Ти знаєш скільки ми тут? День? Два? Тиждень? Місяць? Знаєш?
- Та чого ти до слів чіпляєшся?!
В кімнаті почувся звук відкриття дверей. Ми повернулися в бік звуку. Біля стіни знову стояв все той же чоловік похилого віку в білому одязі.
- Доброї пори дня, шановні, - мовив він. – Як ся маєте?
- Препаскудно, - просичав Павло.
- А чого ж? – усміхнувся чоловік в білому.
- А як ми ще маємо себе почувати? – вигукнув Ігор. – Ми сидимо у якійсь кімнаті і чекаємо хтозна-чого! Як ми маємо себе почувати?
Чоловік знов усміхнувся і потер своє підборіддя.
- Де ж ми, все-таки? – запитав Євген. – Де ми знаходимось?
- Я ж вам уже казав, - відповів гість. – Ви на тому світі, в кімнаті очікування. Що ж тут незрозумілого?
- А де тоді янголи, або, на крайній випадок, демони? – зухвало тупнув ногою Ігор.
- Звідки ж вони тут візьмуться? Це – кімната очікування. Ви чекаєте своєї черги на Суд, де вам скажуть де вам доведеться провести решту життя. І вже там вирішать чи до пекла ви втрапите, чи до раю. До речі, різниці між ними і вашим нинішнім місцем перебування практично нема.
- Як це? – запитав я.
- А от так. В раю просто кімнати просторніші і з них можна виходити.
- Куди? – примружив око Павло.
- В інші кімнати для спілкування з іншим людьми.
- А янголи? – перепитав Ігор. – Де ж вони?
- В таких самих кімнатах. Вони зовнішньо нічим не відрізняються від простих людей.
- А пекло тоді яке? – запитав я.
- Там маленькі кімнати на зразок ваших, але стіни чорні і спекотно там дуже. Набагато гарячіше ніж літнього жаркого дня.
Ми з хлопцями перезирнулися.
- А навіщо ви прийшли? – почав Ігор. – Щоб нам це розповісти?
- Ні. Звісно, що ні, - похитав головою чоловік. – Просто стандартний обхід час від часу… Проста формальність. Відпочивайте, хлопці, - кивнув він і рушив назад.
- Чекай! – вигукнув Ігор. – Стій!
Чоловік спинився:
- Так?
- Скільки ще нам тут чекати? – запитав Ярчук.
- Скільки потрібно буде.
Після цього чоловік вийшов і стіна опустилась…
- Трясця! – скрикнув Павло. – Чорт!
- Що? – повернувся я до нього .
- Я так не можу… - просичав він. – Це вище моїх сил…
- Тримайтеся, хлопці, - заспокійливо мовив Євген. - Все має роз’яснитися. Точно має.
Я ковтнув слину і відвернувся. Хтозна чи був він правий…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345084
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.06.2012
автор: William Mirovich