Одного осіннього дня хлопчик на ім’я Сніжок вирішив продихати повітря. Для цього він відкрив вікно, але бажаного результату він не отримав, адже другий поверх, тут скоріше м’ячем по носу отримаєш - це він швидко зрозумів. Тепер, пішов на дах, але це ж місто і на даху дишеш: 5% – повітрям, 90% – вихлопні гази і ще 5% щось невідоме, від нього трохи штирить. Ну що ж, є інше місце, але туди треба йти.
- Робити нічого, піду, на Зелену гору я піду.
Синьоокий пішов на Зелену гору (назва умовна так її назвали діти, насправді це було лише підвищення ґрунту дещо вище звичайного, яке влітку обростало травичкою, походження підвищення було невідомим, хоча існувала теорія, що це колись була пісочниця велетнів, яка дещо змінилось, що підтверджувалося плитами дуже правильної форми на низинах, але теорію не довели, бо не отримали письмового підтвердження від велетнів). А так, він синьоокий, забув сказати. Взагалі це був юнак років дев’ятнадцяти з синюватими губами (анатомічне), на диво гарною посмішкою, хоча її рідко хто бачив (частіше ніхто), білими дредами, двома блискучими кільцями по краях губи. Поганяло йому дали за постійний світлий одяг. Вулиця була пуста від людей (остання жива людина, яка зустріла Сніжка була білява дівчинка у сірому платтячку, яка вкрай активно озиралась після цього, але біленька цятка швидко зникла як з поля зору так і із життя білявки) тому юнак міг себе не стримувати від занять дибілізмом від чого він не стримував посмішку.
– Я балдію, – не приховав Сніжок налітаючи на велику кучу з листям, він налітав на кожну, але завжди враховував вітер, щоб листя летіло не на дорогу – це була пошана до роботи прибиральників (але не дуже виходило). До вершини гірки залишалось якихось п’ять кілометрів.
– Єєєє, якихось п’ять кілометрів? Та у мене швидше ноги відваляться! Хто таке придумав?- щось не зрозуміле мовив та пішов далі.
Синьоокому погляду траплялись дивні дерева, такі які ростуть у різні сторони, густі кущі, велетенська кістка руки (це упустимо), ще досі зелена травичка, доріжки, які шли, як здавалось, не звідки, тварин він не бачив, тільки вони його. Співали пташки, гойдались дерева, було чути завивання, які нагадували мелодії Діснею на старому телевізорі, це забавляло слухача. Вітер віяв в обличчя Сніжка ще сильніше й сильніше та жбурлявся різнокольоровим листячком.
-Ой, пфее, листочок,– сказав чудило випльовуючи листочок з рота, – Оскільки вітер віє до мене можна важати, що він іде до мене, а я відповідно до нього і, як логічно можна подумати, ми маємо зустрітись. Собаки розуміються в повітрі, коли вони їдуть проти вітру вони обов’язково ловлять все повітря, яке можуть зловити, для цього вони відкривають рот та висолоплюють язик. Я теж так маю так робити і на листочки – сказав і побіг по пагорбах з відкритим ротом.
,,Якщо я один, то можна не просто думати в голос, а й кричати,, – подумав герой і відповідно:
-Аааааа! Щось тупо вийшло, але для перевірки підійде, заодно якщо хтось все ж є хтось, то він обійде мене стороною, я хочу зустрітись лише з вітром і він близько, а інші…Агов!...то пусте, зараз точно. Але є інший варіан: знайдеться порядна людина і піде на крик, переплутавши зі страждаючою людино, чи твариною, я все ж дивно кричу і голос дивний, та піде сюди, втратить частину свого дорогоцінного часу. Хоча мало вірогідно, але все ж спробую зберегти його час. Пффф…знов буду тихим.
Сніжок трохи затих та почав йти трохи тихше (вловив каламбур?). Доречі він зараз взбирався на високий горбик. Зелена гора була вся в горбиках, наче пісочний замок після дощу. Збігаєш, а потім знову забігаєш, відчуваєш себе точкою-позначкою на графіку інфляції. Не дивлячись на мізерні з космічної точки зору вертикальні зсуви герой все ж підіймався верх.
Він побачив неймовірно велику кучу листя, що змусило його забути про все на світі та розбігся й стрибнув неї щучкою. Трохи забився, у всіх буває, і задумався:
-Все, тепер буду йти прямо на гору не звертаючи, - цілеспрямовано мовив та пішов сміливими кроками вперед ігноруючи бажання стрибати в кожну кучу з листям тим паче він і сам був схожий на кучу з листя, воно було на голові та під одягом навіть у важко доступних місцях. І все ж Сніжок зайшов на гору. Йому на це знадобилося чотири години та двадцять шість хвилин, я засікав, хоча якби він йшов би просто по доріжці це зайняло б не більше двох:
- Нарешті, повітря! - глибоко вдихнув, у нього аж закрутилась голова, та впав. Вітер пожалів Сніжка та вкрив листячком. Він лежав хвилин двадцять зачарований атмосферою: гілочки шаруділи, пташки наспівували Моцарта (ви знали, що деякі пташки здатні запам’ятовувати та відтворювати мелодії ваших телефонів?), тепер можна було помітити, якщо придивитись, пробігаючих поблизу (метрів 40 як мінімум) тварин. Себе показати та на інших подивитись. Одна кокетлива білочка примруживши очі слідкувала за ним з дерева і паралельно їла горішок. Робила це досить показово багато крутячи хвостиком.
До Сніжка потягнулась велетенська рука, він, хоч і не зрозумів чия, відразу її пожав. Вона була настільки велика, що він зміг пожати тільки палець. Потім він підняв очі і побачив чолов’ягу відповідного розміру. Очі у чолов’яги були великі та добрі, тому не було причин його боятись.
- Привіт,- сказав він.
- Привіт,- відповів Сніжок,- А ти великий.
- Та я знаю, я велетень,- сказав спокійно, наче тут кожен день бачать велетнів.
- Так це все ж ваша пісочниця!- вигукнув Сніжок з інтонацією з якою Архімед кричав ,,еврика,,.
- Колись була, але знаєш,екологія. Ми всі переїхали уже давно.
- У нас там спор був, можеш мені десь підписатись, що ви зробили це все? – сором’язливо спита юнак.
- У вас видно дуже малі мізкі, це для нас така дрібниця. Ну давай бумагу, підпишусь,- стомлено з докором сказав велетень.
-Ой, нема,- розгубився Сніжок та сумно-сумно подивився на велетня синіми блискучими очима.
- Тоді пробач,- сказав чолов’яга та пішов, - До зустрічі, може ще зустрінемось.
І Сніжок моргнув замість слів прощання, а коли відкрив очі велетня не було і як з'ясувалося він проспав декілька годин.
-Єх…а як би я не заснув, то хоча б побачив куди він пішов, - засмутився герой,- Нічого, наступного разу не моргатиму та візьму ручку з листочком.
Синьоокий встав, струсив листя,ще декілька разів глибоко вдихнув повітря,видихнув та пішов додому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344691
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.06.2012
автор: Уявна одиниця