«…люди давно на світі живуть і вже все вигадали.»
(Андрій Платонов)
Настрій у брата Бартоломео був сьогодні чудовий – ще б пак – зранку повітря було свіже, прохолодне і дивно збадьорювало, хмари плели в небі якусь казкову дивину. Хотілося дихати і працювати. Він любив свою роботу. Брат Бартоломео очолював Святий відділ розслідувань єретичної гріховності містечка Сан-Петро. Простіше – місцеву інквізицію. Роботи останнім часом було багато і цей хороший день був не винятком. Брат Бартоломео навмисно не поспішав на службу. Хотілось пройтись тихими ранковими вулицями, слухати звуки своїх кроків, відчувати всім єством свіжість. Іноді йому траплялися люди. В очах їх з’являвся страх ледве вони бачили його високу постать у чорній сутані. Він любив такі погляди навіть відчував цей людський страх на відстані – спиною. Це надихало Бартоломео, дарувало йому відчуття величі і значущості, сенсу власного буття. Прогулюючись він поправляв свою чорну сутану інквізитора – він любив цей одяг, відносився до нього як до жінки – погладжував і розмовляв з ним.
Брати Григоріо, Антоніо, Пауло були на місці і можна було починати. Він не любив пісні обличчя Антоніо і Пауло – свою роботу вони робили механічно, без захвату і шалу. І мало втішало, що вони з усім погоджувались і все підписували. А цей Григоріо… Ну хто, хто його прислав в святий трибунал? Ну який з нього інквізитор? Це худе загострене обличчя, миршава постать. Шмаркач. Молокосос. Єдине на що годиться – протоколи писати.
Привели якусь молоду дівчину років двадцяти. Дочка місцевого виноградаря, що помер від чуми два роки тому. Знає він цих місцевих виноградарів! Серед них була поширена єресь альбігойців, яка певно досі жевріє…
Справа виявилась проста і ясна. Сусідки донесли, що підсудна чаклувала і висловлювала єретичні судження. Так, у день святого Анастасія вона вивісила сушитись панчохи, в той час, коли біля воріт у неї лежав дохлий щур і тут же почалась страшна буря, яка наробила в містечку чимало біди. А на страсну п’ятницю подивилась якимось дивним поглядом на козу – і молоко в кози пропало. Місцевий пастор – отець Глоріо доповів, що церву вона відвідувала рідко і на сповіді давно не була. При обшуку в дівчини знайшли дві явно єретичні книги – одна грецькою (ех, шкода братія грецькою не розуміє, інакше докази були б очевидні) і ще якусь, де писалось, що «Пробігли дні мої – наче оленів коса хода….» Єресь! Явна єресь! Життя – це дар божий, а не кроки оленів. Хм… Якийсь Петрарка написав. Певно, єретик, не інакше. Крім того на ринку чули як ця дівчина говорила, що братія в тутешньому домініканському монастирі тільки те й робить, що пиячить та займається розпустою. Ясно! Наклепи на святу церкву та інквізицію. Типова єретичка! Лишилось домогтися від неї визнання і розкаяння. Крім того у неї могли бути спільники… І хтось їй ці єретичні думки навіяв і чаклунству навчив. Хто? Та дівчина вперто все заперечувала, казала, що, мовляв, все це наклепи, в тих книгах ніякої єресі немає. Довелось застосувати «допит з пристрастю».
Як правило цю процедуру довіряли місцевому кату. Але сьогодні в брата Бартоломео було натхнення! Допит влаштував він власноручно. Спочатку застосував «іспанський чобіт». Марно. Не допомогло. І трохи перестарався – ногу підсудній зовсім розтрощив… Потім підвісив її на дибу – теж марно… Торочить те саме. Кілька разів мліла – відливали водою. Ні, тут зусилля були марними…
- Все з нею ясно. Єретичка і відьма! Спалити її сьогодні ж! На вогонь! – розчаровано видихнув брат Бартоломео.
Брат Антоніо вже махнув рукою – давайте мовляв протокол сюди – підпишемо, брат Пауло позіхнув і потер руки – з цим закінчено мовляв. Але погляд Бартоломео впав на брата Григоріо. Він нічого не писав – руки в нього тремтіли, в очах було якесь сум’яття – суміш жалості, сумнів, відчаю. Бартоломео підійшов до столу і впритул зазирнув йому в вічі:
- Ти, взагалі, віруєш, що Ісус Христос був син божий?!
- Вірую! Але… Так… Так… Так не можна! – в очах брата Григоріо жаль і співчуття було витіснено єдиним – великим страхом.
- Вірі і святій церкві загрожують єресі! Ми оточені ворогами! Зараз не час для сентиментів і чистоплюйства! Ти або з нами, або проти нас. Третього не дано. Вирішуй. Якщо не з нами, то сам розумієш які висновки ми зробимо…
- Я з вами… З нами… Зараз допишу протокол…
На автодафе брат Бартоломео не пішов – хоч намагався не пропускати таких подій. Знав, що і без нього все організують бездоганно, але не тому. Він лишився в келії і думав – йому не йшов з голови сон. Багато разів йому снилось одне й те саме – нібито у нього є брат. І не просто брат, а брат-близнюк. Тільки живе він зовсім в іншій країні і що дивно – не одночасно з ним – в якомусь іншому часі і між ними століття…
Настрій у комісара Полікарпова був сьогодні чудовий – ще б пак – зранку повітря було свіже, прохолодне і дивно збадьорювало, хмари плели в небі якусь казкову дивину. Хотілося дихати і працювати. Він любив свою роботу. Варфоломій Полікарпов очолював місцеву надзвичайну комісію. Революційний трибунал містечка Фастів. Простіше – місцеву чека. Роботи останнім часом було багато і цей хороший день був не винятком. Варфоломій Полікарпов навмисно не поспішав на службу. Хотілось пройтись тихими ранковими вулицями, слухати звуки своїх кроків, відчувати всім єством свіжість. Іноді йому траплялися люди. В очах їх з’являвся страх ледве вони бачили його високу постать у кітелі та галіфе. Він любив такі погляди навіть відчував цей людський страх на відстані – спиною. Це надихало Полікарпова, дарувало йому відчуття величі і значущості, сенсу власного буття. Прогулюючись він поправляв кобуру свого маузера і легко погладжував його рукоятку – він любив свою іменну зброю, відносився до нього як до жінки – пестив і розмовляв з ним.
Грішка, Антошка і Пашка були на місці і можна було починати. Він не любив пісні обличчя Антошки і Пашки – свою роботу вони робили механічно, без захвату і шалу. І мало втішало, що вони з усім погоджувались і все підписували. А цей Грішка… Ну хто, хто його прислав на службу в трибунал революції? Ну який з нього чекіст? Це худе загострене обличчя, миршава постать. Шмаркач. Молокосос. Єдине на що годиться – протоколи писати.
Привели якусь молоду дівчину років двадцяти. Дочка місцевого дрібнобуржуазного інтелігента, що помер від тифу два роки тому. Знає він цих місцевих інтелігентів – буржуазне охвістя! Серед них було багато есерів та меншовиків – певно і досі є…
Справа виявилась проста і ясна. Сусідки донесли, що підсудна говорила, що розквартирований у Фастові червоноармійський полк особливого призначення тільки й здатний, що селян грабувати та ґвалтувати, а як прийде Петлюра, то розбіжаться ці мародери як щурі. Місцевий партійний активіст – Горлов доповів, що прийти на мітинг в честь дня Паризької комуни вона відмовилась, ще й заявила при цьому, що марксизм – це небезпечна утопія, червоний прапор над своєю хатою ніколи не вивішувала. При обшуку в дівчини знайшли дві явно контрреволюційні книги – одна французькою (ех, шкода товариші французької не розуміють, інакше докази були б очевидні) – явно від агентів Антанти, і ще якусь, де писалось про якогось студента, що бабцю сокирою зарубав і потім філософствував про людей звичайних і незвичайних. Явна контрреволюційна пропаганда. Хм… Якийсь Достоєвський написав. Певно, контра і буржуй, не інакше. Крім того на ринку чули як ця дівчина говорила, що в чека засідають садисти. Ясно! Наклепи на радянську владу і чека. Типова контра! Лишилось домогтися від неї визнання і розкаяння. Крім того у неї могли бути спільники… Хтось її цьому навчив і підбурив. Хто? Тут явно є контрреволюційна організація… Та дівчина вперто все заперечувала, казала, що, мовляв, все це наклепи, в тих книгах ніякої антирадянщини немає. Довелось застосувати «допит з пристрастю».
Як правило цю процедуру довіряли червоноармійцю Зобову – майстер цієї справи. Але сьогодні в Полікарпова було натхнення! Допит влаштував він власноручно. Спочатку просто бив по морді буржуйській. Марно. Не допомогло. Руки виламував і трохи перестарався – щось там зламав - хруснуло… Потім підвісив її за руки - попередньо скручені за спиною - на гак від люстри і бив залізним прутом – теж марно… Торочить те саме. Кілька разів мліла – відливали водою. Ні, тут всі зусилля були надаремно…
- Все з нею ясно. Контра! Есерка! Розстріляти!!! – розчаровано видихнув Полікарпов.
Антошка вже махнув рукою – давайте мовляв протокол сюди – підпишемо, Пашка позіхнув і потер руки – з цим закінчено, мовляв. Але погляд Полікарпова впав на Грішку. Він нічого не писав – руки в нього тремтіли, в очах було якесь сум’яття – суміш жалості, сумнівів, відчаю. Полікарпов підійшов до столу і впритул зазирнув йому в вічі:
- Ти, взагалі, віриш у перемогу Світової Революції і комунізму???
- Вірю! Але… Так… Так… Так не можна! – в очах чекіста Грішки жаль і співчуття було витіснено єдиним – великим страхом.
- Революції і Радянській владі загрожує контра всіх мастей! Ми оточені ворогами! Зараз не час для сентиментів і чистоплюйства! Тільки нещадний червоний терор врятує комуну! Ти або з нами, або проти нас. Третього не дано. Вирішуй. Якщо не з нами, то сам розумієш які висновки ми зробимо…
- Я з вами… З нами… Зараз допишу протокол…
На розстріл Полікарпов не пішов – хоч намагався не пропускати. Знав, що і без нього все організують бездоганно, але не тому. Він лишився в кабінеті і думав – йому не йшов з голови сон. Багато разів йому снилось одне й те саме – нібито у нього є брат. І не просто брат, а брат-близнюк. Тільки живе він зовсім в іншій країні і що дивно – не одночасно з ним – в якомусь іншому часі і між ними століття…
(Світлина з мережі. Автора не пам'ятаю, але вдячний.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344664
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.06.2012
автор: Артур Сіренко