Я свого стану чую втому. І річ не в тому,що здалеку ішов додому.
Просто,мене вкрила хмара диму.
Знов до тексту в голові шукаю риму,
Бо чую перед Богом у собі вину.
Упав у глибину,піднявшись на даровану вершину.
Не розумію…Як знову зміг до Бога повернути спину?
Ще вчора у молитві я до його линув,
Сьогодні ж,в гріх душею потонув…
Хто ми,коли на Божі плюнули закони?
Через беззаконня, хтось до трону рветься чи корони,
Брат брату за майно по серці ріже рани,
Колючими словами підводять батька до труни...
Тупі барАни! Вперлися рогами до бетонної стіни.
Дітям,душевної наносить травми,
Холодна гордість між сватами,
В дітей батьки і в батьків діти стали пияки і наркомани,
За їхнє «чорне щастя» тепер чекає мати сина з коми…
І де всі ті хто правителями зветься,
Народу свого справедливими царями?
За бездушність вашу в батьків єдині діти гинули в Афганістані!
Ви нелюди!Серед народу свого ви останні!
Тоді такі були і зараз такі самі…
Чомусь не в приклад ті,хто за гріхи молитися призваний,
Відкриєш в болі душу і ось,хм,всіма ти обізваний...
І не кажіть мені,що рано тобі думати вже про такі питання,
Нерви й так бринять як струни.
І я не п₴яний... Cкільки зможе існувати людство,одержиме гріхами?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343937
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 14.06.2012
автор: YUTG