Коханий, на що так жорстоко
Ти душу мою образив?
Ножа ти сунув глибоко,
І серце моє ним вразив.
Невже не знав, що кохаю,
Невже не бачив любові?
Тепер лиш я сумно зітхаю,
А ви мені будьте здорові!
Усі, хто навчив цю людину,
Яка вам – слухняна тварина,
У тую злощасну хвилину
Відвернутись від мене і сина.
Усі. І ти, мій коханий,
Ти поринь у серцевую скриню,
Що за хист тобі притаманний?
Ти хотів в мені бачить рабиню?
Але ні, чоловіче, послухай:
Я не буду отак плазувати.
Я теж маю очі і вуха,
Маю право в сім’ї щось казати.
Так, я – жінка, але не у приймах.
У той час, коли ти заробляєш,
Як в усіх порядних родинах,
Я дивлюсь за дитиной, ти знаєш.
Ти все знаєш, але ти не чесний.
Лицемірство родинне з тобою.
День мав бути сьогодні чудесний,
Але я його стріла з журбою.
Я, здається, не тебе любила.
Я любила у тобі людину.
Але матір твоя все змінила
І зробила із тебе тварину.
Тож залишишся ти не зі мною,
Бо не буду я більше терпіти.
Я навіки прощаюсь з тобою.
Мушу сина свого захистити.
1995 рік
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343287
Рубрика: Присвячення
дата надходження 11.06.2012
автор: Ірина Кузьменко