Сиділа вдома я й нікого не чіпала.
Дивлюся, сонечко крізь хмари запалало: -
Чому розсілася, іди сюди, ледащо!
Кидай котлети, їдь на луг, так буде краще.
І я поїхала, лиш підкачала шини.
Така ж бо свіжа і натхненна була днина.
На лузі весело розквітла конюшина,
І жовта кашка піднялася по коліна.
Десенка ген кудись звивається далеко,
І дихалося, як в дитинстві, легко - легко.
Я відірвати від краси очей не змозі.
Змагаючись із вітром, мчала по дорозі.
Велосипед мій по горбках стрибав зухвало.
Мені здалось – адреналіну вже замало.
І стала я в душі викохувати плани,
Щоб політати ще мені на дельтаплані.
А планерист вже приземлявся на дорогу
І мало не зчавив, дивак, мене, небогу.
Аж раптом блискавка – бабах!. І справа, й зліва.
(Чомусь не влучила!) І почалася злива.
Десь збіглись хмарки так швидко, просто диво.
Гей, злива, годі вже, бо я і так щаслива.
Вже змиті всі гріхи й болота зсохлі грудки,
Що зранили й колись давили мені груди.
А дощ – стіною. І дороги вже не видко.
Лечу, педалями кручу – верчу так швидко.
Спішити не було куди – скупалась вдало.
Веселка в небі після зливи пролягала.
А ти, мій велик, мій ти вірний, щирий друже,
Ти знову зіслужив мені гарненьку службу.
У водоспаді побувати – ейфорія.
Та ще й скупатися у центрі буревію.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341972
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.06.2012
автор: Ліоліна