відбиток неба осідає на дах міжміського автобусу,
трохи відпочиває перед зливою,
а ти не зрушуєшся з місця і причаровано піснею хилишся до вікна
знервований вітер проникливіший за погляд синьоокої людини
червоне волосся б'ється у вікно, що прочинене трохи вище
допоки не почне крапати дощ і вона не притисне руки до вікна її сусід не кине свої довгі чорні вії на своє обличчя і не побачить свого першого в житті та останнього пса у своєму стурбованому короткочасному сні
швидкість думок поступається швидкості автобусу
думки розтають, не встигнувши сформуватися,
прозоро.
трохи темно.
через скло мерехтять дерева і неосяжні поля, засіяні соняшником, де-не-де поодинокі озера або ж мости і ріки, кладовища, церкви, якісь селища та біла смуга, що намагається втекти від тебе і сховатися. марно.
так само марно втекти від себе, по суті, стоячи на місці.
попереду півтори години абстрагування і втоплення себе у постпанку, інді та ранніх метал-бендах.
дощ посилюється і невдовзі стихає...
на ногу падає пляшка з мінеральною водою і оживляє її на долю секунди, втім, вона тут лише тілом та
очима, слідкуючими за білою смугою.
тінь кохається з містом через твої кеди, що крокують по мокрому асфальту за милі від твого дому.
та твій дім всередині.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341416
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.06.2012
автор: скло вітрин