Соломія стояла перед відчиненим балконним вікном і вдивлялася в ніч. Ні, зорі не висвічували небо. Йшов дощ густий, проливний. Дощ. Знову дощ… Колись вона вражаюче дивувалася б цьому нестримному водоспаду з неба, його неперевершеній красі та силі одночасно. Адже так любила дощ. Але то було колись. Відтоді, коли її проливні сльози змішалися з дощем, вона його ненавиділа. Ще й тепер відчуває як довго пекельні сльози не розмішувалися з дощовими крапельками, а пекли щоки незнаною досі тугою образи. Не хотіла згадувати, але болючий спомин вже згубно торував серце.
“ Оксена мені послала доля для радості, для любові”, - так тоді думала. А вийшло, що для випробовування, для мужності її душі. Несмілива, невпевнена у собі, дівчина завжди була осторонь дівочої купи, а тому і хлопця не мала. Щоб якось цікавіше проводити час, часто гуляла парком. Любила читати під густими деревами. Вони нагадували їй дитинство й улюблену грушу – домівку. Так вони з подругою називали своє деревце, під яким та на якому і “ зростала” їхня дорослість. Особливо любила спостерігати за дощем під парасолькою – деревом. І лише, коли густе віття починало пропускати мокрі крапельки, вона втікала під справжню парасольку, швидко чимчикуючи до домівки. Так гралася з дощем, бо любила природу. А це яскраво заповнювало порожнечу самотності. Її такою ніхто не знав. Для всіх дівчина була звичайною “синьою панчохою”, як поза очі її називали дівчата. А “синя панчоха” вміла бути сонцем, дощем, веселкою, струмочком, а то й просто цікавим співрозмовником. Та показати себе всім такою Соломія соромилася. Так і жила. Ні, вона довірила себе одному, відкрила себе справжню. Саме через це тепер і не любила дощ, який став свідком її любові та ще й завжди про це нагадував. А спогади ще більше загострюють минулу подію. І знову у згадках...
Граючись із дощем, що все посилювався, витанцьовувала, плутаючись поміж калюжками, пробиралася додому. Відчувала, що сила дощу ще попереду. І не встигла. Дощ не грався, а припустив свою ходу, ставши проливним і чомусь не літнім, а холодним. Підбираючи підмоклі колоші штанів, Соломія насправді поспішала, шукаючи на ходу якусь покрівлю. Нарешті підбігла під козирочок паркового кіоску, прихилилася, прикриваючись парасолькою. Вітер, дощ немилосердно шмагав її. Ще більше прилипла до будівлі, що була невеликим прихистом у таку погоду. Та все ж шквальний вітер уже оббігав дівчину. Передихнула, “роззирила” навколо себе - і помітила ще одну постать, що теж шукала захисту від дощу. Чоловік був геть промоклий, а вітер аж виляскував по мокрому одягу. Підійшла ближче і простягнула парасольку над обома. Жаль стало , бо добре відчувала сама, як проймає холодом вітер, неприкрите парасолькою тіло. Чоловік, мабуть, відчувши затишок, повернув голову.
- Ну, що Ви! Себе бережіть, адже так поливає.
Хитнула заперечливо, тримаючи і надалі парасольку над обома.
- Ну, тоді давайте триматиму я.
Чоловік простягнув руку, забираючи парасольку. На дівчину глянули величезні красиві карі очі. Це був молодий симпатичний юнак. Промерзаючи, вони все ближче тулилися один до одного, а дощ, як на диво, лив і лив, періщив землю холодом і вітром. Та чомусь, коли закінчився, вони так і стояли поруч, відчуваючи якесь ніжне тепло сердець. Тоді і познайомились. А ще Оксен, завдячуючи за прихисток від дощу, запропонував провести додому. І не просто провів, а завіз. Поруч із ним стояв його, як назвав, друг велосипед. Посадивши дівчину поперед себе, Оксен довго кружляв містом. Не тому, що не знав дороги, а тому, що їм зовсім не хотілося додому. Це було щось неперевершене. Вмиті дощем безлюдні вулиці міста, простір для стрімкої їзди й час народження великої любові… Що може бути прекраснішим ..! Розлучатися не хотілося. Серце наповнилося світлом, красою надвечір’я, теплотою якось безмежного почуття й довірою до юнака. Хотілося співати, летіти не тільки дорогою, а і вись небесну. Це, мабуть, така і є любов серця. Соломія прийняла його і завжди несла таким на кожну зустріч з Оксеном. Зустрічалися часто, їм так було добре вдвох. Стосунки вже виливалися поза зустрічання, шукали свого завершення. І такий день наступив. З нагоди ювілею Оксенової мами, запросив Соломію до родинного знайомства. Не йшла, а летіла ластівкою до Оксенового гніздечка. Вишукана, чарівна юнка подобалась усім перехожим, які привітно посміхалися назустріч. Щасливою ввійшла до двору. Оксен, зустрів на порозі, познайомив із гостями. Ні! Не сподобалася вона Оксеновій мамі. І досі не знає, чому. Але тоді це відчула відразу, лиш переступила поріг хати. Переглядаючи разом із родиною фотографії, мама зауважила особливо на одній:
- Майбутня невісточка, - чітко підкреслила, мабуть, спеціально для Соломії.
Додому дівчину провести Оксенові мама не дозволила. “Гостей потрібно розважати”, - гостро пояснила. Соломія похмуро брела містом додому. Серце знічено мовчало. Образи ніби й не було, але чомусь так пекло, боліло серце. Весь вечір дожидала Оксена, вірила, що знайде хвилину і прийде, адже бачив, якою сумною йшла з хати кохана. Визирала у темінь вечора, виглядала милого. І вичекала, але… дощ. Дощ прийшов, видно, щоб втішити дівчину, погратися як раніше, почав дріботіти й розійшовся в густу тиху зливу. Соломія відчинила вікно і плакала разом із дощем. А він ніяк не хотів приймати її сльози, все вмивав обличчя, пестив теплими крапельками. А сльози, пекучі сльози, не розчинялися в дощових, а немилосердно пекли й пекли обличчя. “Це, мабуть, сором так доганяє від приниження, що дістала в гостях”, - подумала. Дощик старався стерти з її обличчя тугу і змивав, змивав, виставлене обличчя з вікна, небесною водичкою. Ту ніч дівчина запам’ятала на все життя. Сльози й дощ. Любов і зрада. Адже, Оксен так більше і не прийшов до Соломії. Довго відходило від болю зраджене її серце. Старалася про все забути. Так не дозволяв дощ. Часто стукав у вікно, просився до серця, знову нагадуючи зраду. Дощ збирався в дощові промені і зливав їх до землі. Інколи, здавалося, що він хоче втопити її страждання у своєму повноводді. Красиве природнє явище і пекучий дівочий спогад були завжди разом.
Оксен поступово відходив із її життя. Лише очі ще інколи снилися ночами. Забути їх було найважче. Але Соломія старалася, дуже старалася їх забути. Так й канула в Лету б ця сумна історія кохання, якби дощ не подарував уявну чи правдиву нову зустріч з Оксеном. Краще б її не було ніколи , не було б і щоденних сумнівів і переживань. Кажуть, що коли дощ іде у весільний день – це до багатства. Пара буде щасливою і багатою. Дощ насправді, мабуть, хотів це подарувати для Соломії, тому неочікувано линув просто тоді, коли всі вийшли з машин перед будівлею урочистих подій і таки змочив її весільне вбрання. Розбігаючись від дощу, гості весело загаласували, розгубилася і Соломія. Рвонулася не до весільної оселі, а, мабуть, за звичкою під дерево. Підбігши близенько під віття, помітила його, Оксена. Він стояв, як колись, із велосипедом.
- Яка ти гарна, Соломко, прошепотів. - Сідай, поїдемо, щоб завжди бути разом, запросив.
Оторопіла дівчина – наречена від таких слів . У її душі викрикнули два голоси одночасно: “Сідай! Ні!” А Соломія лише глянула на Оксена і, підібравши змокрілі краї весільної сукні, повернула від дерева у дощ. Назустріч біг її Ілля, її коханий…чи ж коханий, але наречений.
- Куди ж ти побігла, дурненька. В дощ під дерево? А не в будинок. Ходімо, - ніжно пригорнув її до свого міцного плеча. І Соломія схилилася покірно, чалапаючи під дощем. Гості гукали їх , сміялися з миттєвого дощу, який усіх налякав. Соломія лиш на мить повернула голову вбік “того” дерева. Там нікого не було. “Привиділося? – промелькнула думка. - Чи ж був він, а чи дощ грається зі мною, що це? – питала саму себе дівчина, нічого, не розуміючи. - Це мені таки здалося,” – засумнівалася. І сумнівається ще й до сьогодні. Цього вона дощеві простити не могла. Усе далі і далі відходять події молодості, а Соломії забути про них не дозволяє дощ. Її дощ.
От і сьогодні знову розмовляє з ним. І так їй хочеться, перегорнути минуле, щоб запитати…
Принишк вітер в скошеній отаві,
Мандрувати, мабуть, не хотів.
Й ми, здається, щойно тут стояли,
А насправді, час в роки злетів…
Тихо з вітром шелестить у травах,
Злігши владно в вузлику життя.
Що роки тобі подарували ?-
Запитати так його хотіла я.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340737
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.05.2012
автор: Тетяна Луківська