Як завжди дощ в собі несе похмурий вспомин
про недосягнуте, розбите, а проте
до серця волі треба, щоб всі знали, хто ти.
З ниток заповстаних зшивати щось нове.
В калюжах кинутих, розлитих, мов мастило,
я відззеркалюсь - в небі чистім оновлюсь.
Я помираю в кожен раз, щоб ви щасливі,
товариші! За вас щоночі ще молюсь...
Ви мною знехтували, кидали додолу.
Бо друзі - навпіл, я і чверть не знаю де.
Тепер "спасибі", що йдете! Все тому ж Богу,
за те, що душу незчерствив, як дощ іде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339626
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.05.2012
автор: Ліна Біла