Все важче стає перебороти себе, перебороти той страх, який потрохи вбиває зсередини. Так, я боюсь мишей, павуків і жаб… Але найбільше я боюся самотності. Боюсь коли я починаю чути як говорять стіни. І якби на пару днів залишилась сама, я б просто розчинилась у потоці власних сліз. І все сподіваюсь що сльози принесуть полегшення, що вони порушать тишу, яка так тисне на мозок. Так хочеться деколи власного простору. Такого маленького куточку, де б можна було подумати, помріяти. А якщо цей простір починає займати цілий світ? Що робити якщо ти перестаєш помічати що хтось є поряд? Замкнулась і ніяк не можу згадати як то жити з кимсь. Як почати довіряти людям і любити ближніх? Ловлю себе на думці що мені потрібен психіатр. Чи може психолог? Чи просто людина яка б мала бажання послухати весь мій потік свідомості. Одні поради… Кругом чути слова правильно і так треба. А як правильно любити? Яким чином виміряти любов? Перестала бачити кольорові сни. Все частіше мене не покидає передчуття чогось страшного. Щось станеться. Треба бути готовою. А я все боюсь. Боюсь втратити когось. Слабка… Ніяк не зберусь з силами аби почати жити на повну. Все ніби ходить по колу. Нічого не змінюється. Ти як завжди поряд, а я десь далеко. Літаю… Не можу спуститись з власних мрій. Не можу подолати власну розчарованість в житті. Не так хотіла… Не так…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338640
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.05.2012
автор: seule_fille