Не хочу як колись, та й спалені мости,
Не треба лінчувать своє минуле,
Забутись десь...І квіти рознести,
Усім хто поруч був, і тим, хто не забули...
Втамую спрагу озером біди,
Що в ньому плавав я неначе в морі...
Подати руку – берега дійти...
Дійти і впасти з думкою від болі...
Сховати світ у серці, і кайдани
Зєднати волею, що криється на дні...
Камінням стати...Нікому не жаданим...
Забути хто ти є...і хто свої...
Не треба як колись, я теж палив мости,
Їх попіл досі наді мною вється,
І тужить...і спогадом біди,
Душа мовчить...а серце ледве бється...
Хотів би як колись...згоріли ті мости,
Що я по них там крокував в минуле...
Згорі вщент...І вітером води,
Забрали із собою мертві тури...
Не хочу як колись...Нові уже мости,
Вони мене ведуть в незайманні дороги,
Туди, де мрії можуть розцвісти,
Де не розквітне смуток на порозі...
Де я вже наче не такий...Не сам,
Її волоссям граюсь, і конверти
Я розішлю всім сестрам і братам
З листом... «Щасливий я... і кажучи відверто
Змінилось все, душа не в золоті, та серце - у добрі
Я не шукаю спогадів чужих, люблю старе вино
Я не спішу...Я не боюсь...Зі мною ті,
Всі ті, лиш ті, кого чекав давно...»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337479
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.05.2012
автор: Мирослав Гончарук-Хомин