- Довго ти ще будеш?
- В тебе кров з вуха тече. - Старий недоумок задовбав своєю присутністю, його візити стали надто частими, і кожен раз він мене питає одне і те саме. Досі я йому одне і те саме відповідав, але з самого першого разу хотів послати подалі.
От він торкається рукою того вуха, на яке я дивився. Він же не повірив. Механічно купився і навіть здивувався, коли не виявив на пальцях крові. Плюнув спересердя.
- Серйозно, Саша, ти би оце кінчав дурку гнати. Нема чим зайнятись? Ягідки рве, дитинка п'яти рочків.
«Не твоє діло, чим мені займатись.»
- Зайнятись якраз нема чим.
- То йди віддихни! Їй-бо можна подумати, шо звихнувся. Пізно вже ‒ в хату пора.
Я вірю, що поки людина живе, хтось пише про неї книгу. Мені цікаво, що про мене написали би, от коли я, наприклад, зранку чищу зуби. «Він встав, пішов чистити зуби. Дивиться у вікно...» Чи щось подібне, залежно від хисту автора. Цікаво, чи той, хто пише, знає, як правильно повестись би мені в певний час. Чи вже продумав до кінця сценарій, і персонажів, яких я зустріну. Інколи я подовгу можу занурюватися в себе, уявляючи, як би я був описаний ‒ я і те, що робиться зі мною; що я роблю.
Гарячий піт на чолі захолов ‒ я його стер, спершись на лопату. Батько відійшов так, що я не помітив. Я дивлюсь на горизонт ‒ якщо це можна так назвати ‒ за забором лінія дерев, хати, усе підряд. Горизонт має бути тонесеньким, рівним, як струнка!
Сонце заходить, стає все холодніше.
- Ти може не пам'ятаєш, але тебе часто чіпляло щось таке - то вирізати з дерева машинки, то робити здоровенну годівницю синичкам, розмірами з собачу буду. І де все воно? Повикидали і поспалювали, воно шось так ‒ ні для душі, ні для тіла. Заняття повинно приносити користь або задоволення. Кінчай дурку гнати.
І в хаті спасу від нього нема. Задовбав.
- Тобі вже скільки років? Сидиш вдома штани протираєш. Я все ждав: коли він вже принесе щось в хату ‒ а пора би.
- Я пішов спати.
- Ну да, це ж неприємно слухати.
- Надобраніч.
- Восьма година, він спати йде. Надобраніч.
Спальня ‒ то якраз те місце, де можна прикинутись, що спиш. Вважається неввічливим капати на мізки тому, хто спить.
За один вечір батя може згадати всі мої недостатки, все що йому здається недостатком і всі мої промашки за всю історію. Може навіть пройти це по другому колу. Це триває десятиліттями, і в мене від звуку його голосу ‒ від цеї інтонації, яку він приготував, щоб полити на мене лайна ‒ в мене кров закипає, але терплю. Було перекидав стіл, пробував по-хорошому пояснити, що мене до печінок дістала вся ця мова («Чого ти не... а чого ти не... ну а чого ти не... А зроби так, а зроби так, як я хочу; так як я хочу, бо отак мені хочеться...») Пробував і накричати на нього, і по-хорошому підійти. І все зводиться до одного: «Ти не маєш права до мене сікатись» і «Тобі хочеться попиздіти?».
Втомленим засинати набагато легше. Здається на сьогодні день закінчився.
- Мій клієнт думає, що про нього пишуть книжку. Це звичайно поширена фантазія, популярний самообман, але те, ЯК він думає її писали б, дещо відрізняється від істини.
- А як би ти її писав?
- Ця машинка штампує мрії та ненависть; до нього підходить техдокументація, а не книжка. Не стало вже тих рідних, кому він довіряв, хто б наставив, а він би трохи слухав.
- Значить, так тому і бути. Розказуй нам, що б про ти про нього написав.
- ... Значить, так тому і бути! Це буде хорошою вправою на терпіння. Ви будьте уважними слухачами.
- Жодне слово не випаде з пам'яті вовіки.
- «Хто добре запалився, той добре почав, а добрий початок - половина всієї справи.»...
- Це епіграф?
- Так.
- Його автор?
- Григорій Сковорода.
- Бездоганно. Тепер можеш починати.
- «Людина стає тим, біля кого живе. Часом людей виховували вовки ‒ відомо, чим це закінчилося. Tabula rasa не вміє думати. Людина тільки наслідує голос своїх вчителів ‒ батьків та інших відомих розповсюджувачів слова, а витоки всього премудрого знання взяті зі спостережень за Сущим.
Так, Творець вдихнув душу в глину. Далі вже його творіння стають Творцями Душ одне одного.
Для кого я авторитет ‒ той говоритиме моїми словами й наблизиться в своїх думках до моїх; кого я розсмішив - згадає мій жарт при інших.
Я дивуюся щоразу, коли виявляю, наскільки тісно взаємодіють Творці Душ між собою посередництвом інформації. Ближче до інформаційного суспільства це стає очевидним і для них самих. Кожен наступний побачений зв'язок відкликається в мені вмиротворяючим тріумфом.
Я знаю, звідки беруть початок їх музичні смаки, моральні принципи, тонкощі поведінки. Стиль гумору, колір любові, смак ненависті.
Я знаю, чому в певний момент до них приходить той, а не інший спогад.
Душа настільки проста! Достатньо згадати своїх Творців, щоб повірити мені.»
II
Думаю, здебільшого автори не розповідають про персонажів, таких, якими ті є насправді в своїй унікальності. Автор описує не персонажа, а себе ‒ це в нього добре виходить, бо себе знає краще всіх. На основі розуміння власного внутрішнього світу можна створити достовірний образ персонажа ‒ тому персонажі мають бути схожими з автором. Чи відображати внутрішні суперечності автора.
Більше всього я би хотів, щоб автор, що описує мене, описував саме мене. Дещо в мені, можливо, важко зрозуміти, але готовий пояснити це. Боюсь що ‒ неправильно описаного ‒ мене осудять саме через нерозуміння.
Мене він глибоко нестерпно дістає... Просто щоб не повертатися в хату і скинути роздратування, я лишився надворі в надії, що це дасть мені хоч півгодини спокою. Я шукаю способи. Я не можу витримати, коли кров кипить регулярно від його присутності.
Зранку я стараюся затриматись в ліжку, бо... неввічливо капати на мізки тому, хто спить. За межами кімнати вже лазить по хаті ВІН.
Сука!..
Звуки кроків дають знати, що вибору нема: скоро він зайде до мене і впаде на вуха, мовляв якого ти дідька досі дрихлиш, ледащо; якщо я встану до того, як він зайде, то можу попасти на його ну зовсім недоречні лицемірні спроби... підлизатися, чи що. Як спалось, чи виспався? Кожен раз одне й те саме ‒ це явно робиться, щоб підколоти. «Йди їж, чи вже вмився, вмийся, йди листя збери...», ‒ тут вже ніяк не вийде буркнути «Сам знаю» у відповідь, він не зрозуміє, до нього не дійде, що в мене власний мозок є на місці, він функціонує, приймає рішення і не потребує кожен раз батьківського наставляння. Я би радо сперезав тим першим предметом, що потрабив би під руку ‒ будь то сковорода, каструля чи сокира. Сокира!
Я його питаю, що мені зробити ‒ щоб я це зробив, і зайнявся своїми справами. Так він хоче цілий день тримати мене на прив'язі: «як буде що треба, то покличу».
Він звів мою маму в гріб. Ніби в мене був дар провидця ‒ я цієї дуже іронічної розв'язки і боявся. Тридцять років батя наскізь прокисав водярою і пивом з «друзями-афганцями». Від п'янок ‒ а від чого ще, то ж не від віку! ‒ втратив чутливість ніг, чесно заробив язву і геморой. А в результаті помирає мама.
Соромно, похороном зайнятись не було кому. Поприїжджали люди зі співчутливими харями, яких я зроду не бачив ‒ родичі по материній лінії (з батіної лінії все вимерло) ‒ і якось пройшло! Велика сім'я посиділа до дев'ятого дня ‒ справили і його. Мене хтось обнімав, втішав. Я дивився, як вони плачуть і хникають; плакав десь скраю сам, але дивно не відчував, що втратив щось. Ніби нічого не змінилося. Дивився на її обличчя ‒ як воскове ‒ мені було жалко її. Було жалко поки вона жила, а вона померла ‒ слава богу. Полегшення. Той, хто жалівся безперестання на невдалий шлюб, на свою матір, на свою роботу, на своє здоров'я ‒ взяв і помер. Слава богу! Ні?
...десь в астралі посеред ефіру...
- А про нас теж хтось пише книжку?
...наступила театральна тиша. Хранителі на мить завмерли, разом уявляючи, що це потрібно для хорошого красивого кадру, для глядача. На мить виникло питання, одразу витіснене кудись нікуди, геть з розуму, як непотріб...
- Ми вибирали собі людей, близьких по духу, увесь час, поки вони кріпли свідомістю і набували вигляду теперішнього. Не такі, якими хотіли бути, але якими їх окреслила Земля. Плин людської долі незмінний. В глибині я бачу сталу форму.
- Я століттями допомав десяткам подібних собі, що мають однаково плоть і плотське мислення. Але не знайшов ні подібних до себе, ні одне до одного. Якщо десь є найбільше наближення до сталої форми - в народженні. Що далі, тим більше вирізняється людський дух від всякого іншого подібного.
- Суть людського духу - мінливість. Він набуває форму посудини, в якій перебуває - в цьому подібність. Але ж неможливо назвати всі посудини подібними.
...посеред астралу чи ефіру, словом того, чого ніколи не побачить смертне і не осягне рукою, нічим не відчує...
- Продовжи свою неписану книгу.
- Чи варто включити в неї переповість історії героя, якою я її бачив?
- Що коли особиста історія не має значення для мене? Тільки авторське ставлення.
- Значить: «Неважливо, як людина живе до певного моменту. Важливо, які питання руйнують їй життя; які події ранять і порочать душу. Важливо, як дістатися до першоджерела всякого нещастя. Мій клієнт такий не один, що схильний настільки заглиблюватись в суть речей, що вкінець виявить, що дарма за це взявся.
Я бачу, що тривожить людей, до чого вони прагнуть, чого сильно бояться.
Люди проявляють слабкість до зовнішніх впливів. Терзаються щодо правильності вибору, жалкують за вже прийняті рішення.
Правильний вибір приходить, як перша блискавка грози. Одразу ж прораховані можливі наслідки. Але людина не вірить собі, що правильно вибирає. Тому що:
Глибоко в душах всіх людей прихована константа рівності – «всі ми рівні». Я КОГОСЬ ОБМАНЮВАВ ‒ Я МОЖУ ОБМАНУТИ САМ СЕБЕ ‒ Я СОБІ НЕ ВІРЮ. Звідси витікають сумніви і докори сумління.
У всіх без винятку проскакує щось подібне. Питання невпевненості можуть мати форму: «Хто я такий? З ким мені себе порівняти?». Уже пізніше «Ким я був, ким хочу стати...». «Чому?..». Чому те, чому се, чому інше ‒ звичайно ж стукаються горохом об стінку, щоб вкінець на ньому посковзнувся той, хто кидав. В умовах інформаційного суспільства з одного «чому» вискакує таких же два. В якийсь момент вольовий чоловічина може скрикнути «Плював я на ці питання! Живу, як хочу.» ‒ і пускається жити, як хоче ‒ собі в задоволення.
Або впевнено заявляє, що жити немає чого. І перестає.»
ІІІ
Мама над татом все життя займалась небезпечною для психічного здоров'я формою BDSM. В чому різниця безпечного BDSM від небезпечного? Коли мене ображають несерйозно ‒ без бажання принизити і вбити морально, а скоріше задля задоволення своєї природної потреби над кимось домінувати ‒ оце я вважаю безпечною формою. Плюс ще ‒ коли кривдник із кривдженим міняються ролями - оце безпечна форма; рівновага!
А коли в мене очі вилазять, і я волаю, готовий загризти кривдженого ‒ це небезпечно. Від таких сплесків люті поволі їде дах. Плюс ще: в організмі щось порушується і виникають болячки. Ну чули ж ви, що "всі болячки - від нервів"?
Кривджений в такі моменти бачить, що його серйозно хочуть вбити і обурюється на такий намір. Потім же зачасту шукає когось послабше, щоб виразити власні потреби поглумитись. І т.д.
Якимсь макаром після мамчиної смерті батя сам став, як та мама. Тобто маю на увазі, що увесь час, поки жила, вона всім управляла, і казала, що робити; кожен ранок я не вставав до школи, поки не чув «Саша, вставай.». Загалом вона всіляко спрямовувала мене і старалась про мене знати чимпобільше, щоб давати чимпобільше порад.
Тепер батя позбувся свого батога і злетів з катушок. Часом заходить в запої на два тижні, буває не ночує вдома - та це й раніше було. Чудом тримається на роботі ‒ мабуть бо до нашої сім'ї тепер загальносільське співчуття. Однак що дивно: він ще цікавиться господарством і взяв на себе функцію мами щодо управління мною. Задовбує мене її же словами. Крихта відповідальності в його мізках захотіла так.
- «Задачею Хранителя є вберегти клієнта від смерті, в тому числі самовбивства - як малу дитину. Я називаю їх клієнтами, бо служу їм, а вони відповідно користуються моїми послугами...!
- Нащо це пояснювати?
- Це все-таки книга, а книги пишуться людьми для людей. Людям же потребується пояснення. Таким є спосіб написання, щоб було більше написано. Ти називаєш клієнтів підопічним, а ти(...до іншої сутності...) - взагалі називаєш другом.
...кожне слово Хранителя інший Хранитель розуміє ясно і однозначно. Це не грубі звуки і тим більш не пародія на інформацію(прописне слово); це змістовніше за картинку. Мова Хранителя ‒ не набір з точкових людських понять, а скоріше плавний рух від точки до точки. Коли в Хранителів йде мова про сніг, то кожному вже відомо, де цей сніг йде, який на дотик, в якому повітрі падає... і тут неповторні сніжинки злипаються в неправильну кульку під дією синіх в'язаних рукавичок хлопчика, що йде зі школи... Символами це не передати...
- Ти ввійшов у смак.) Тож продовжуй!
- «Можливості Хранителя забезпечувати клієнта від власної необачності, чиєїсь необачності та випадків природи, доволі обмежені силою. Сили Хранителя не вистачає, щоб затримати поїзд. Навіть щоб зрушити малесенький камінчик. Викликати незначний порив вітру або холодок на потилиці - цього зазвичай достатньо, щоб виграти час. За рахунок виграного часу людина не буде вбита чи скалічена.
Хранитель сам є енергією, яка є інформацією - тому він при певних зусиллях може навіяти думку. Ця думка сплутується з власними думками клієнта, і сприймається зазвичай без належної уваги, але - вода камінь точить.
Коли ж нічого не спрацьовує, то стається те, що мало статись.»
IV
...нарахували 4 осяжні виміри Всесвіту. Як думаєте: є п'ятий, де час пішов по-інакшому?
Тоді є непорочний всесвіт, де ніхто не приймав агресивних рішень. Там, де Ліліт помирилася з Адамом, і Каїн в результаті не підняв того каменя?
Я бачу всі всесвіти, бо Я ‒ Той, що є...
Сьогодні, сидячи в дворі без ніякої мети бережливо повільно наточував сокиру бруском. Бо мені хотілося, щоб вона блищала, щоб не лишалася ржавіти більше ніколи під дощем. Мені приємно відчувати, як кромка леза лоскоче великий палець. Але все-таки, залишена в сраному пеньку посеред двору, вона знов скоро покривається шаром окису. І затупити її об цвях ‒ нехитре діло. Бо батя не дуже береже інструмент.
І я недарма її точив. Якщо згадати ‒ це десь вже півроку я регулярно вділяв їй час. Сьогодні я знаю, нащо її точив, а тоді не знав. Дивно! Я гірко сміюсь.
Батя пішов, паскуда, знов бухати ‒ нема.
Vа
Батя не ночував удома ‒ я не чую його кроків.
Попораюсь, і піду на кладовище провідаю бабку з мамою.
Одна людина, ще поки була живою, була мені завжди островом приязні серед цього всього ‒ то бабка.
Часом думав ‒ жити страшно нецікаво, займатися все одним і тим же. Коли копнути глибше ‒ основна мета існування є отримувати задоволення. Дихання, споживання їжі, розмноження, випорожнення ‒ ці приємні процеси пов'язані з життям нерозривно, тому життя продовжується. Навіть коли мета полягає в ощасливленні інших людей ‒ це спосіб утвердити значимість особистості ‒ і отримати від цього Задоволення. Тупо: жити і знати, що мета життя моя і мого собаки ‒ не відрізняються.
Можна над цим не замислюватись, можна поставити це собі в оправдання.
Нащо так жити ‒ як булька на воді. Що можу зробити світові, коли я такий злий і ненавиджу батька всім нутром!? Нащо мені мати власну сім'ю, чого я навчу дітей, що чутиму від жінки?! Мій майбутній шлюб вже сто раз проклятий з дітьми включно! До сраки потім одне ритуальне благословення, ви вже встигли сказати своє слово, тату.
Я навіть над могилою жаліюсь їй.
Я тільки добре вмію жалітися на життя. Взутий і ситий.
Бабка розказувала, як виживала її сім'я зимою в тридцяті роки. Коли її мама діставала жменьку зерна, то цю жменьку зразу перемелювали на борошно. З борошна робили пиріжки. Продати пиріжки можна, пройшовши 16км до міста через сніг по бездоріжжю. Старший з семи бабчиних братів, голодний, ішов зранку в місто, продавав усі пиріжки(жодного не чіпав), і під вечір повертався з грішми. На гроші потім можна було прикупити найбільш необхідне, і ще зерна. Так усю зиму. Літом хоч липового листя можна було перетерти і з'їсти...
Принаймі я радий, що бабка померла до того, як мама. Недобре батькам хоронити дітей.
...вночі перед тим, Хранителю приходить пошта:
- Мій друг в небезпеці, - мовила одна з сутностей
- Що йому загрожує?
- Він сам. Зараз, п'яний, рухається додому. Знаєте, ми породили міф, що п'яному море по коліна. Ніби він спритнішим від алкоголю робиться(...сутність зникла...)
...це не схоже на електрику, зовсім нічого пов'язаного з ЕМХ також. Хранитель знає, що є для нього повідомлення, і відразу ж, як тільки захоче, дізнається його зміст... сутність повернулась:
- Зїхав на своєму велосипеді на дорогу ‒ збила машина. Я вже ніяк не міг заставити його викрутити руль куди треба. Розрив печінки, струс, ребра поламані. Швидка не доїде.
- Ото буде радий мій клієнт.
- Що ти тепер написав би?
- Тепер: «Мій брат може взяти собі відпустку, бо батько мого клієнта помирає в цей момент.»
Vb
Батя не ночував удома - я не чую його кроків.
Попораюсь, і піду на кладовище провідаю бабку з мамою.
Зранку я не настільки злий, як ввечері. Його присутність за день мене виснажує так, що інколи виходжу надвір і вибиваю п'яткою долоні кілька штахетин з паркану, аби втихомиритись. Добре, що паркан ще молодий і свіжовибиту штахету можна прилаштувати на місце...
Одна людина, ще поки була живою, була мені завжди островом приязні серед цього всього ‒ то бабка. Вона не могла пережити смерті своєї дочки і відійшла незадовго після неї.
Бабку я завжди поважав за розважливість, їй я міг розповісти майже все - і вона повільно і чітко висловлювала свою думку, з якою я рахувався. Нічиї слова для мене стільки не значили.
Якби батя жив окремо від нас після мого народження - як би воно було? Чи довелось би матері хоронити дочку?
...вдень біля придорожнього магазинчику:
Розпита пляшка 0,7 байдуже стоїть скраю столика. Чекушка ще надіється, що з неї наллють ‒ там лишилось менше половини. Але прямо зараз два товариша - Вова і Сашин «батя» - забули про неї, бо зосередились на пиві.
- Вова, я тобі кажу: він в мене ‒ самий луччий. Буває трохи гавкаємось з ним, но він... Вова, я за свого сина голову відірву! Любому! Навіть тобі.
- Та я би проти тебе попер?? Знаєш, що нє.
- Я знаю... я знаю. Він сам тобі, пердуну старому, носа розквасить.
- Ну-у...
- Шо «ну»!? Хочеш щось сказати?, - і тицьнув Вові широкий кулак майже під самий ніс.
- Шо ти брат, ти ж знаєш - я за твого, як за свого - нічо' не пожалію.
Широкий кулак розтиснувся в долоню і потягнувся до чекушки.
- Тільки ше до чого я хочу дожити? - мовив Батя, - От коли в мене так: на одній руці буде внук, - його очі загорілись, голос піднявся, - і на другій, тут... Все. Я - Дєд. Я - гєр-рой...
Вова в той час зосереджено чимось шелестів у кишені.
- Шо там в тебе, доставай, - звелів Батя.
Вова неспішно виклав помідорчики у целофановому пакетику. Дістав розкладний ножик і коли почав різати одного з них - той вислизнув кудись під стіл.
- Аааа... Блядь... - Вова помаленьку нахилився повернути втрачене.
- Нах@й він тобі?? Ти його їсти будеш?
Вова глянув спідлоба на Батю, буркнув "Буду" і взявся витирати помідорчика об солідолову пляму на сірому піджаку.
- От чурка! - засміявся Батя, взяв цілого помідорчика, випив і закусив.
Під час паузи було чути синхронне чавкання.
- Допивай своє пиво, - Батя кивнув на Вовчину пляшку.
Під вечір стукнула хвіртка - батя вернувся.
Бухий батя - то зовсім інша людина. Він говорить і говорить без кінця, сидить збоку і ніяк не хоче піти спати. Бере стару гітару й грає "циганочку".
Тоді як при ясному розумі він роздратований і неприступний, то бухий він - занадто нав'язливий.
Чую, він незграбно натис кнопку дверного дзвінка.
Йду відкривати.
Сидить на порозі, підпер голову рукою, поза мислителя. І каже:
- Саша, батько трохи випив сьо'дні...
Марна справа з ним розмовляти зараз - враховуючи досвід попередніх незліченних разів, можна сказати: батя безнадійний.
Не хочу вірити в його повну безнадійність - мусять же люди трохи бачити себе збоку, прагнути змінитися, робити кроки.
Ні з того, ні з сього батя каже:
- Пішли, шось покажу, - піднімається з місця і суне в сарай. О, я знаю його "щось".
- Нащо мені зараз твій пістолет, батьку? Нема в мене часу. Зранку покажеш. Мені в центр треба.
- Не йдеш?
- Нє.
Пауза. Ніколи не лишнє - спробувати почитати мораль ще раз.
- Слухай, я читав... я думаю, що ти хочеш покарати себе - тому пиячиш.
Мутні закислі очі опустились:
- Саша, я воював... вбивав людей..., - ого! Білочки серед них не було? А може й справді вбивав, хз.
- Колись вбивав, а зараз потрудись не вбити себе, це нікому не потрібно. Мені хріново, як ти входиш в запой, мамі хріново було - жалілась на тебе безперестання; сварки були через це - і шо? І шо - треба то забути і не портити собі й людям кров. Хочеш нормально жити? Дожити до внуків? І доживеш! І навіть внуки будуть горді тобою, якщо захочеш. Якщо перестанеш бухати так, як оце зараз!
Батя захлипав. Ну от, знов.
- Дай руку, - каже. Ну от, знов...
- Та ну, мені вже йти треба.
- Знаєш, шо я бачу в тобі? От, одна річ... я бачу в тобі... віру.
Добре, добре. Шуруй вже в хату, спи. Жалко завтра ти не згадаєш нічого.
Теоретично всіх можна зрозуміти... Пофіг. Я йду в центр.
Vc
Батя вдома не ночував, бидло. Це може затягнутися на тижні.
Дивний сон мені приснився. З самого ранку мати похмуре, гнітюче відчуття - це недобре.
В мене злегка трусяться руки. Запихаю їх під холодну воду, сідаю на них!
Мене нудить. Я блідий. Мені неприємно проходити біля дзеркала.
Підлога б"є мені по ногам! Ні, це удари серця...
Треба погуляти. До туалету - і назад.
Я щойно гуляв? Не пам"ятаю, треба ще.
Своїми неспокійними руками я тру чоло, холодне і липке. Витираю рот. Шкіра чешеться на потилиці...
Одна людина, поки не захворіла, була мені островом приязні серед цього всього, то бабка.
Вона помирає тут, в протилежному кутку будинку - так помирати вона точно не заслужила. Хоча б за те, що встигла викупити хворою старістю всі гріхи! які б не були!
Все надоїло! все до сраки!.. я згадав, як мій знайомий говорив про дорослість: "Коли думати починаєш матюками." Я виріс і постарів за півроку, відколи бабчин інсульт... Якраз після смерті мами. Молився, щоб це тривало недовго! В її очах колись вогник горів! Скільки вона газет перечитувала, цікавилась! Тут - хлоп! - і, як то кажуть, овоч.
Моя бабка, овоч. Не говорить - стогне. Лежить, майже не рухається.
Все ясно, я все зрозумів. Не завжди будуть діти її братів тут робити мою роботу. Бабку треба помити, треба з-під неї винести - а я тільки й ждав, коли до мене вже підійдуть і почнуть розмову словами типу "ти вже не маленький". І з тих пір мислю матюками.
Треба затиснути зуби потугіше, подумати "срати я на вас всіх хтів", і йти.
Кролі, кури. Зерно. Гамно.
Врожаї-неврожаї.
Старий собака в дворі розгавкався - я його зараз приб"ю. Стоп, це тварина, він нічого не розуміє...
...Саша всипав до кормушок вівса - кролям, курям - кукурудзи.
Взяв мітлу до рук, сперся о стіну сараю і глянув на захід. Там, за парканом, за будинками, за деревами, був рівнесенький, як струнка, горизонт. Пусті очі, застиглі в трансі. Нижня губа в досаді випнута.
Холодний вітер приніс нарешті запах справжньої осені.
Весна пахне талим снігом, зима пахне просіяним вугіллям. Літо не любить парфумів.
А осінь...
Собака все не стихав. Саша повернувся з роздумів, глянув на нього, й почав замітати. Повітря і робота трохи заспокоїли його.
Він поліз забрати брезентову рукавицю з собачої буди - той загрозливо загарчав. Саша відчув: не роздратовано, а саме загрозливо. Брови Сашині здивовано піднялись, куточки губ опустились. Вираз обличчя явно сказав: "Ого! Ану давай спробуємо!" Але пес по людських обличчях не читав, ще й був сліпуватий.
Ногою Саша збив жмут прутиків мітли з палки; палкою, коротко розмахнувшись, врізав псу по морді. Той від болю й переляку скавульнув. Ніби до нього кричали щось із другого кінця села, а він криком перепитував: "ГА-А-А-А?!!"
І поспішив до буди.
Сашу не влаштовував такий компроміс, він спритно хапнув цеп біля самої шиї, і не пустив.
"Гарчати - на мене, а на батю - не гарчати? Бо тебе поставити на місце."
Скавуління стало суцільним надривистим ревом, тільки удари кулаком ненадовго затикали псу горлянку. Цього разу не цвях вилазив з дерева, відділяючи риглю від штахети - шкіра собача тріскалась, вкривалась невеличкими кривавими розривами. Клітини лопали, як в соковитого кавуна, шерсть почала злипатись.
Вперше вибив штахетину Саша кулаком, а не п"яткою долоні. Пальці трохи були спухли, посиніли. Так можна було й руки позбутись, тому краще - розтиснутий кулак. Але зараз не в дерево удар.
Досить.
Присів посеред двору на пеньок. Пес, не з першого разу потрапивши в прохід, вліз в місце, де проживав відколи прибився до двору.
"Не скавчи." - подумав Саша, сильно-сильно закриваючи повіки.
"Не скавчи." - шепнув, закриваючи очі долонями. Сльоза все-таки протекла - так стало жалко битого собаку.
Схлипнув і скривився. Заплакав.
Стримав себе, зітхнув. вдихнув глибоко і розтер сльози по всьому обличчю.
Довго сидів, впершись поглядом в землю - тільки голова смикалась в ритм ударів серця.
І повільно підняв очі. Як герой, коли невпинно зростає рішучість піти на жертву.
Встав з пенька.
...вечір цього дня
Бог простить. Бог пойме. Бог був в людській шкурі.
Шо значить бути людиною - хто мені скаже? От я такий як є - і ніхто мені не указ, як треба жити, і шо це таке: по-людськи й не по-людськи. Ти поживи, як я, тоді книжки пиши, філлософ.
Теоретично можна всіх зрозуміти. От Бог: я на нього - скажем як є - трохи обіжений, но... Руки цілі, ноги цілі, голова на плечах є. Буває й гірше. Так, а шо я би зробив, якби був Богом? Я в Божій шкурі не був, я не розумію.
Брамка стукнула. А от і він.
Заточується, і йде до мене.
- Саша, батько трохи випив сьодні...
"Забий х@й! Я тож випив трохи."
- Пішли, - кажу, - ти мені обіцяв щось показати.
- В мене ше багато всього є...
Ми в сараї будем стріляти в стіну. На ній крейдою намічена мішень.
- Дай мені руку, - нА тобі мою руку, сука.
- Кажи слова, - звертаюсь до нього. "Останні" ‒ хотів сказати, але запнувся і сказав: "якісь..."
- Знаєш, що я бачу в тобі? От, одна річ... звідки в тобі стільки... злоби?
- Мені траплялось часто бачити вбивство відповіддю на просту образу. Ще частіше бачу насильство з настільки дріб"язкових причин, що можна було б відчути огиду до розбещеної персони, що так чинить. Але я бачив настільки багато, що заявляю: немає воістину таких причин, що оправдали б вбивство. В мене є корисний досвід, ціна якого - не відчувати лишнього і не тріпатися в суперечностях, як мої клієнти. Я вище. Моя задача берегти по мірі можливостей, а не розмислювати чи співчувати.
Але зараз не той вік, коли перевагу доводять каменем, палкою і ножем! Раніше достойним вважався той, хто майстерніший убивця. Тепер проти цього збурився увесь закон; епоха пройшла - мораль помінялась.
Тепер переважає сильний духом - достатньо хитрий, щоб не натравити на себе катів; здатен ухилитися, коли ворог зривається і піднімає руку; і сам не потребує нападати на когось.
- Це додаток до книжки?
- Книжку завершено. Він хотів, щоб той хто пише, розумів його. А я ніколи не вбивав, мої брати не помирали від хвороб.
- Насильство породжує насильство. Його Душа була створена проповідями древнього Ворога роду людського, що передавалися з покоління в покоління. Горе тому, хто не притримав слова вбивчого і створив убивцю!
"Я знаю, як померла бабка. Півроку мучилась через тебе, нині ти її вбив подушкою, тихенько - щоб я не чув. І я знаю, як ти помер. Дуже часто ти мене питав: "Я - х@йовий батько? Шо, може, пустити собі пулю в вісок, да?" Не маю жодного поняття, де ти взяв ствол, думав це тільки пусті слова. Я чув тільки, як хвіртка клацнула. Нічого більше не чув, мабуть стіни сараю заглушили постріл.
Або ні...
Я вірю, що поки людина живе - про неї хтось пише книжку. Я хочу, щоб в книжці про мене останніми словами були... було сказано, що я вибрав чесно смерть замість жити брехуном."
VII
...в тому всесвіті, де Ліліт помирилася з Адамом, а Каїн в результаті не підняв того каменя, всі нагі діти Прабатька заплетені косичками зараз катаються на левах. Сам Адам з косяком в зубах створює чергову досконалу реконструкцію світу, з якого щойно повернувся.
Перевороту не сталось!
Ранкова Зірка, Люцифер стояв у мене по праве плече, і просив собі зійти на Землю во плоті.
І туди я не посилаю свого Сина.
Всі інші всесвіти... трешеві.
Така ціна свободи вибору.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337210
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.05.2012
автор: Jonny Evilko