Провалюватися зі сну на підлогу – це завжди боляче. Алекс, або як звикли його називати типізовані люди «Алєкс», сприймав такі ранки як звичне діло. Тобто як смакування кавою, яку ще з дитинства не любив. Чомусь в його уяві цей напій залишався кляксою з мультфільму, що плямить все чисте, навіть внутрішньо чисте також. Тому Алекс і не любив кави. Поки що ніби все просто.
Але, якби все у голові Алекса було розташовано, так, як кольори в складеному кубику-рубику, то не стирчав би він годинами на даху недобудованої багатоповерхівки, не пив би літрами незрозумілий розчин незрозумілих речовин під назвою “Coca-Cola” і не спльовував би його з висоти пташиного польоту для кращого ефекту.
Все було б гаразд, якби не було Алекса. Таку думку міг підтримати кожен, хто хоч раз вступав з ним у бесіду.
«От і звідки такі телепні беруться?», - кричала якось жіночка у слід Алексу.
А хлопець і не втямив, що трапилось. І чому він «телепень» теж не втямив.
«Бабусю, ви забули до своїх слів додати інструкцію», - гукнув хлопець у відповідь. Натомість жіночка ще більше образилась, бо вважати себе «бабусею», не зважаючи на свої з вигляду цілих 60, ще явно не хотіла. Але правду нікуди діти. Правда взагалі не ховається. Така її природа. І якщо раптом комусь забагнеться прибрати її з дороги, то доведеться переступати через енну кількість трупів – трупів жіночих і чоловічих. Трупів дітей. Тому набагато простіше не зачіпати правди, а просто давати їй жити поряд. Тримати біля себе як уявного друга. Годувати його щирістю і ніжними поцілунками. Хоча тій бабці, повторюся, у її начебто не шістдесят, уже буквально не до поцілунків.
Алекс це розумів. Тому і не сперечався більше. Тому і не ходив тією вулицею, аби раптом знов не зустріти ту бабцю в калошах.
Будні дні «Алєкса», як маргарин. Прилаштовувались до всього, але мали свій специфічний запах. Так-от одного такого маргаринового дня Алекс зустрів Єву.
Що таке кохання, йому ще колись розповідали однокласники на тих досить коротких перервах. Мріяти ж про реальну дівчину Алексу було соромно. Соромно перед собою, а не перед кимось іншим. Фатальність такої думки проявилась одного весняного вечора за рогом його будинку. Алекс, як завжди, типово для його особистості, ховався на даху. Ховався в повітрі. Розмовляв з повітрям. Пив з повітрям. Їв з повітрям. Був повітрям.
Для чого під його ногами намалювалась Єва, юнак довго не міг збагнути. Дивився собі спокійно під ноги, хаотично ними розмахуючи в такт вітру, і побачив, що за стопу зачепилась червона пляма. Пляма Єви. Фатальна пляма.
Розглядати дівчину з гори було не надто зручно. Тому, не довго думаючи або взагалі не думаючи , Алекс збіг униз. Примостився за рогом будинку і лише мовчки моргав то правим, то лівим оком, дивлячись, як рудоволоса дівчина крутить вказівним пальцем локон багряного волосся. Таке романтичне дійство відбувалося хвилин зо п’ять. Секундами пізніше Алекс уже біг у зворотному напрямку, забуваючи адресу власного будинку. То була не зовсім дівчина. То була Єва, від якої йому завжди хотілось втікати.
Біг хлопець стрімголов, бо знав, чим могло закінчитися його споглядання. Єва навчалася з ним на одному курсі. Спілкуватись їм ніколи не доводилось, проте бачитись – неодноразово. Пити разом колу, снідати разом, спілкуватись разом, тобто одночасно, проте не один з одним. Алекса це влаштовувало. Єву також. Єву взагалі все в житті влаштовувало. Алекса також.
Єву ж в університеті називали «стрьомною». ЇЇ вигляд нагадував творіння збоченого стиліста. А вигляд ж Алекса нагадував відсутність абиякого стиліста. Тому він і Боявся Єви. Боявся перейняти у неї стрьомність. Бути неадекватом – це все ж таки займати якусь нішу в суспільстві. А от бути «стрьомним» - це вже занадто.
І міг би Алекс втікати так все своє життя. Втікати взагалі від життя. Бо існувати з розумінням того, що все тут, у цьому світі, створено не так, як йому хотілось би – це наче вкурити в себе смертельну дозу нікотину. І міг би Алекс плюнути на ті багатоповерхівки, на багряно волосу Єву, врешті на університет і батьків, але вчасно зрозумів, що без нього світ стане ще більш не цікавим.
Повертаючись додому, Алекс трусився зі страху. Він твердо вирішив прийняти всі канони цього життя. Він твердо вирішив зробити нормальну для споглядання суспільством зачіску. Вирішив нарешті придбати собі нормальний одяг. Вирішив нарешті познайомитись з Євою. Вирішив написати їй вірша.
І, може, хтось здогадається зробити поминки за Алексом, за його колою і порваними кедами.
Світ втратив ще одну особистість. Суспільство втягнуло в себе ще одну сіру мишку. Алекс став невидимим.
11-13.05.2012
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337083
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.05.2012
автор: ne ta ale