Мете хурделиця, поля вкриваються порошею,
Хто ниву злою назове, а хто – назве хорошою.
Стоїть стерня із сподівань, надій, у Бога прошених,
Стоїть біда-журба – ліс трав – стривожених, нескошених.
Нема стежиночок на ній, доріжечок проложених,
Стоїть табун думок-коней сполоханих, стриножених…
А там, ген за ярком, життя. Весна буяє квітами.
І там слова – вже не граніт, а сяють малахітами.
Нащо стриножили коней?! Зірвати пута силяться,
На яблуневий ніжний цвіт з сльозами пильно дивляться.
Їм – до життя, їм – до весни, їм – полетіти хочеться,
Хай дим печалі та журби позаду десь клубочиться!
… Коли вертають журавлі, піснями ділять щастя,
Беріть своє мерщій собі – нехай Вам в руки дасться!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334270
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.05.2012
автор: Innessanew