I
"Не піддаюся я меланхолії
в цей день весняний, в цей день новий!
Від перших пролісків, лелій, магнолій
Захоплює розмай п"янкий.
І тепле сонечко сльози висушує.
Одвічна і крижана іронія
Нехай сьогодні знов не порушує
Всесвітню загадку гармонії!.."
II
Ти не шукай дороги в Рай,
Вона буде дуже нелегкою.
Але свою Весну впізнай
Коли зійде веселкою.
І не питай чому розмай
Для грішних нас далеко.
Мою печаль журливо в даль
Весною прередасть лелека.
ІІІ
Впусти мене, мила.-просила Весна,
І сторожко стукала в серце.
Чи довго чекати ще будеш одна
Поки твоя юність минеться?
-НЕ ЖАЛь МЕНІ, ВЕСНО, ЦІЄї ПОРИ.
Я В НІЙ БАЧУ ЗГУБУ ЛИШ МОЮ.
КОРІННЯ СЛАБКЕ І З КРИХКОї КОРИ
ЯК З РАНИ ТЕЧЕ БІЛь РІКОЮ...
-На рани у мене нектар дивовижний,
Знімає всі болі і сум!
Його терпкий присмак духмяний і ніжний
З покон віків людям несу.
-НЕМА НА ЦЕ ЛІКІВ...А ДИВНОГО ТРУНКУ
ЛИШ ПЕРШИЙ КОВТОК НЕ П"ЯНИТь.
ОМАНЛИВИЙ І НЕ ПРОСТИЙ ТВІЙ ДАРУНОК,
ЗНЕБОЛЮЄ ТІЛьКИ НА МИТь.
ЗАТьМАРЮЄ РОЗУМ, І ДУШУ НЕСПОКІЙ
РОЗПАЛЮЄ ЯК СІРНИКИ.
РОЗІЙДЕТьСЯ ХМІЛь, І НА ДОВГІї РОКИ
ЗАЛИШИТьСЯ ОСАД ГІРКИЙ.
-Не мій то був дар, а сліпого бажання
Тонкий, хитрий самообман.
Бо не загірчить і не згасне кохання
Як з серця розвіє туман
Щирий усміх, розгублений погляд,
мила річ, напророчений сон...
-ТА ЛЮБОВ І РОЗЛКА ЙДУТь ПОРЯД
БО ТАКИЙ ВЖЕ ОДВІЧНИЙ ЗАКОН.
ТИ, ВІДДАВШИ ВСІ БАРВИ ДУШЕВНІ
І ЗЛЕТІВШИ У СОНЯЧНУ ВИСь
СПАЛИШ КРИЛА...А МРІї ДАРЕМНІ
РОЗІБ"Є ЯК МОРСьКИЙ СТРІМКИЙ БРИЗ.
-Але ти ще продовжуєш мріять,
Значить серце у грудях живе!
Лиш невігласи пафосно ділять
Світ на "те що минуло" й "нове"!
Це частинка тебе,твоя Доля!
Давні шрами пекучих образ
І жалі усі змиє поволі
Сива Мудрість, коли прийде час.
Та сьогодні веселая днина!
Сонце шле нам дари золоті.
-АЛЕ СЕРЦЕМ СТАРІЄ ЛЮДИНА
НЕ З РОКАМИ, А З ГОРЕМ В ЖИТТІ...
КОЛИ МИЛОГО СОНЦЯ ПРОМІННЯ
ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ НЕСТРИМАНИХ СЛІЗ
РОЗМИВАЮТь ЖАЛІ Й ГОЛОСІННЯ,
ПРОБИВАЮЧИ НЕБО НАСКРІЗь.
-Я у перли сльозу перетворю,
У мереживо срібне вплету.
Щоб витали вони над тобою
Наче Ангелів крила в льоту.
Відігріють всі квіти з морозів,
Берегтимуть замріяні сни.
Тільки ти не тримай на порозі
Цю задуману казку весни!
СВІТЛА ВЕСНО, НЕ ТРАТь СВОї СИЛИ.
ПОЛОНИЛА МЕНЕ ВЖЕ ЗИМА.
ТИ ПОЛИНь, КРАЩЕ, ДЕ СЕРЦЮ МИЛІ
ЯСНІ ОЧІ СУМУЮТь ДАРМА.
ТІЛьКИ ТИ ЗМОЖЕШ СЯЙВОМ РОЗБИТИ
НЕПРИСТИПНУ ХОЛОДНУ СТІНУ.
БО її Я НЕ ЗДАТНА ВІДКРИТИ...
А МЕНЕ ТУТ ОБЛИШ ТИ ОДНУ.
І НЕ ГНІВАЙСь НА СТОМЛЕНЕ СЕРЦЕ
ЩО ВПУСТИТИ ТЕБЕ НЕ ЗМОГЛО...
ЩО У ВІЛьНИЙ ПОЛІТ ВЖЕ НЕ РВЕТьСЯ,
Й НЕ ПРИЙМАЄ РОЗРАДИ ТЕПЛО.
ПОДАРУЙ УСІ БАРВИ ВЕСЕЛКИ
І НЕБЕС НЕВІДМІРЯНУ ВИСь,
ПІСНЮ СОНЯЧНУ-ВІЛьНИМ ЛЕЛЕКАМ.
І ДУШІ ЙОГО ТИХО ТОРКНИСь...
НЕ ЖАЛЕМ І НЕ СПОГАДОМ СНІЖНИМ
А ЛЕГЕСЕНьКИМ ВІТРОМ РОЗМАЮ.
ХАЙ ЗАБУДЕ ВІН СЕРЦЕ НЕВТІШНЕ
ЩО НАВІКИ ЙОГО ВІДПУСКАЄ.
ТИ, ГОЛУБКО, ЛЕТИ, НЕ БАРИСЯ!
СОН КОХАННЯ НА КРИЛАХ НЕСИ.
А ДЛЯ МЕНЕ ДОЩАМИ ПРОЛИЙСЯ.
БО МЕНІ ВЖЕ НЕ СТАНЕ СЛьОЗИ...
Усміхнулась Весна, й на прощання
У намисто всі сльози сплела.
Ці сповнить обіцяла бажання,
Дувоцвіти серцям понесла.
А мені більш ночого й нетребА!
хай розквітне весною земля!!!
А над моїм зажуреним небом
лиш лелека ще раз покружляв...
IV
Три крапельки весняної роси,
мереживо невидимої прядки.
Відновлення природньої краси
Там, де мій хаос залишав три крапки...
V
Крап, крап, крап,-краплини дощу,
Хтось ними плаче у небі.
Там, там,там, вітром пишу
Пісню, на згадку про тебе.
В тім, в тім, в тім моя печаль
Що плакати я розучилась.
Тінь, тінь, тінь, лиш тінь нажаль
Від мого болю лишилась.
Тук, тук, тук,-дощ на весні,
В твої зачинені вікна.
Звук, звук, звук,-плачуть пісні.
Від срібних сліз я відвикла.
VI
Як хотіла б я бути вродливою,
Щоб на твої турботливі руки
Опуститись весняною зливою,
Змити відстань і жалі розлуки.
Як хотіла б я бути веснянкою,
Цвіт пісень і казок дарувати
Лиш тобі, від зорі до світанку.
Світ любові крилом обійняти.
Як хотіла б лебідкою стати,
Долетіти до краю землі!
Щоб так вільно і гордо злітати
Окриляючи мрії твої.
Як хотіла б красою безмежною
Огортати твої юні сни...
І лелекою, в далях, бентежною,
Виглядати для тебе весни.
Як хотіла б я бути коханою
Лиш тобою, і грішно і свято.
Милуватись красою весняною,
І кохати, так палко кохати...
VII
Так відчути тебе я хотіла
Моя Весно! Пізно, знать, схаменулась.
Ти як мить одна пролетіла,
А серденька мого не торкнулась.
Не збудили досвітнії роси
МОю Душу з крижаного сну.
Хоч холоднеє серце так просить
Повернути грайливу Весну.
Здивувати барвінковим цвітом,
Журавлиним ключем на порі.
Безтурботне, гарячеє Літо
Вже всміхається юній Зорі.
Та до мене нема йому діла.
Вільним вітром далеко майне.
Я впустити Весну не хотіла,
Світле Літо не впустить мене.
Від огнистого сонця розтануть
Криштаем ніжно сковані мрії.
Перші проліски ніжно зів"януть,
Крихкі проблески марних надій...
Я веснянок барвисті мотиви
Позабула так рано... Дарма...
Видного щирого серця пориви
Обманула підступна Зима.
VIII
Весна що без уваги залишилась,
Як Осінь без дарів своїх мина.
Душа, що Літнім променем іскрилась
Ховає для Зими свої сукна.
Близенько, недалечко білогриві,
Вже вибивають срібло з під копит.
В несамовито-стерплому пориві
Розвіють свій пекучий оксамит.
Укриють двері, вікна, всі фасади,
Одягнуть серце в криги обладунок.
Та над одним лише не мають влади:
Забуть примусить Весняний цілунок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330642
Рубрика: Ода
дата надходження 16.04.2012
автор: JuliaBasileia