Коли ти йдеш о пів на 9 ранку, і бачиш відрізану голову, то це тебе не дуже радує. Спитаєте чому? Все надзвичайно просто, – справа в тому, що вчора ввечері, коли ти повертався цією звивистою вуличкою весь зіщулившись вітру, чи то від шлункових спазмів, які були наслідком передозування алкоголем та іншим лайн*м, то ти чисто-начисто забув про обережність. Капюшон на голові, кола під очима, сухі губи та пришвидшена ходьба – давали одразу зрозуміти, що ти за людина. Всім було байдуже куди поспішав, і чи поспішав ти взагалі, бо ж дома, мабуть, чекала чергова склянка чаю, більше схожого на помиї, проте з яскравою упаковкою і шматок не доїденої з ранку піци. Ні-ні, ви не подумайте, що я не люблю свій дім. Дім – це чудово, особливо, коли він справжній.
Йдучи черговою вуличкою, я вкотре замислився, а що, якби світ не був таким гадючником. Якби кожна ліпша людина, не намагалася викрутити в тебе останні 5 гривень, аби до плюсувати їх до решти видурених грошей, і придбати собі якогось щастя. Щастя – також поняття відносне. Для людей мого віку, щастя було пограти футбол, відпроситися з горем навпіл у мами на дискотеку, чи просто без зайвого напрягу подивитися «Гаррі Поттера». Я ж вважав, що це марна трата часу, смисл у тому, що щастя продається і купується. На кожне щастя – є свій покупець, ми є лише зберігачами грошей, які однаково дістануться комусь іншому . Що ж поробиш: ринкові відносини: гроші-товар – товар-гроші.
Проте гадючник – це реальність, аналогічно зі світовим голодом, проституцією та політикою, а кольоровий світ мрій – це дим, зі щойно допаленої цигарки. Вчора, мене своїми липкими, від жовчі та блювотиння щупальцями, затягнув світ, сьогодні, здається, він все ще мене тримає, але вже з меншою силою, даючи ковток повітря, аби я зовсім не загнувся. Але що найцікавіше, я не хочу виринати з-під його обіймів, бо там ти відчуваєш себе повноправним, там відчуваєш затишок…
Звернувши за поворот типової будівлі, яких десятки у нашому місті, і тисячі по-всій країні, я побачив коронера, який опершись на паркан, нотував щось у своєму блокноті. Сусіди ще спали, тому не всім пощастило побачити скривавлений труп без голови. Голова звісно була…колись…, але тепер вона сумирно лежала за метрів п’ять від тулуба, і дивилася на світ. Я не відчув ні відрази, ні страху, пройшла навіть нудота, з якою я боровся півночі за допомогою активованого вугілля. Мене пройняла цікавість. Не подумайте, що я божевільний, чи збоченець – їх вистачає і без мене. Таким людям ніхто не надав смислу, мені байдуже, тому що, в моєму випадку, навколишнім, смисл надаю я. Така життєва позиція значно полегшує існування, яке і так вже на грані.
Стало цікаво, ким була та людина, і чим вона думала, коли йшла тією самою дорогою, що і я нині. Підозрюю, що це був якийсь роботяга, який повертався додому з хлібом, палкою ковбаси та пляшкою горілки, аби завтра знову пробігтися по колесу, в яке його посадили. Хоча все можливо! Може, він був значним посадовцем, який повертаючись після звичних відвідин борделю, зустрів найманця, який зніс йому голову з в’язів за замовленням власної жінки. Жодна праця не відразлива. Особливо, якщо ці гроші платяться за бездоганно виконану роботу – то чому ж не збагачуватися у такий спосіб?! Збагачення не прагнуть тільки психопати, а психопатів за останніми підрахунками – 6 з гаком мільярдів.
Та все ж, мабуть, чолов’яга взагалі не думав, бо навіщо ламати собі голову, коли за тебе це зроблять інші. Цікаво, а я взагалі думаю? Часом мені здається, що в моїй довбешці відсутні будь-які думки, мене не тривожать жодні емоції, бо емоції – це капкан, в який втрапивши, лишається або відгризти ногу, або застрелитися до бісової матері, адже попит на інвалідів масово впав після останніх президентських виборів. Думка обтяжує, її ж відсутність – це полегшення, за яке розраховуються інші.
- Гей, хлопче, ти що в кіно? Ану пішов звідси! – я і не помітив, як завис в трьох метрах над головою, обмізковуючи побачене.
Нахмурившись від різкого сонячного світла, яке вийшло з-за хмари, і від пики коронера, що погрожуюче покрокував у мій бік, я розвернувся і пішов далі своїм шляхом, який був обраний давним-давно. Спину мені свердлили дві пари мертвих очей скляного відтінку, і в обох них читалася ненависть до світу, який спочатку породивши, обрік їх на той самий фінал.
12 квітня 2012 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329695
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.04.2012
автор: Олександр Подвишенний