Тихо…Де-не-де проїжджають машини,залишаючи за собою трохи шуму і смраду.
Прохолодно, але те, що потрібно для останнього місяця осені. Де-не-де «прокидаються» вікна, вмикається світло.Потроху починає світати…
А Вона все блукає ще по тихих вуличках великого міста. Вже скоро на них буде не спокійно:спішитимуть люди,що запізнюються на роботу,їздитимуть машини з ненормальними водіями. Але це всебуде потім…А зараз можна насолодитися тихим шарудінням листя підногами,легеньким,але прохолодним вітром,що обдуває щоки…
Вона сяде на лавочку і буде насолоджуватися смаком останніх днів осені. А потім,вже взимку,згадуватиме,як це було чудово…
«Просто прийшов… Ніби янгол з небес... Зав’язалась ще одна, але дуже дивна розмова… Слова лилися якось просто й спокійно,говорили про Бога й про життя... З’явилося відчуття, що є щось рідне у кожному Його русі, кожному погляді й слові, а серцю стало тепло, чого давно вже не було…А його очі… Дивляться на мене,наче побачили щось чарівне і неповторне…Але вони такі теплі… Дивилася б у них усе життя…» - згадує вона, збираючи обабіч дороги жовте, червоне, помаранчеве листя, що вистелило під ноги ще трохи дрімаюче місто,наче яскравий килим…
І знову закрутила осінь, даючи зрозуміти,що це кохання…Наші відносини походили на місто,що пробуджується,але ніколи не засинає…Осінь проходила по сплячому місту,як господарка у своєму доміі змушувала нас змінитися і казала,що ніхто не має права написати наше життя,бо ми створюємо його самі…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328371
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.04.2012
автор: Шевцова Дарина