Небо захмарене. Сонця не видно досі.
Рідний мій, що ти у серці своєму носиш? -
Жалість чи може хоч крихту любові святої?
Міг не зобачити більше мене живою...
Губи тремтять і з очей рясняться сльозинки.
Ти лиш пробач мені всі необдумані вчинки.
Я не свята і, мабуть, не така як треба.
Хто я для тебе? - Спитай, може, в хмарного неба.
Мій недописаний, мій недолюблений вірше,
Чим я від другої, чим я від любої гірша?
Скільки душі ще мені у тобі розчинити?
Скільки рядків оживити, прожити?
Скільки невдач, сивини у очах зелених?
Скільки дощів у долоні, мені, для мене?
Просто тулитись, торкнутись ледь чутно долоні.
Встояти як же тепер у полоні в долі?
Стерпіти якось? Зуби від болю зжати?
Не оступатись навчиш, мене, не кохати?
І не чекати, мов вірна собака вгості.
Щиро радіти, коли замість м'яса кості.
"Хто ти мені" я тебе більше не запитаю.
Вірю, чекаю, пишу, помиляюсь, плекаю...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328258
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.04.2012
автор: Інга Хухра