Люди, люди, схаменіться!
І навколо озирніться.
Всі давно вже поза грою,
Марять славою п'янкою.
Пнуться й пнуться догори,
Забувають, що вони,
Одурманені красою,
Всі ростуть у купі гною.
Та чим більше виростають,
То про себе забувають,
Про свій рід, своє коріння,
Про наступне покоління...
Виростали рік у рік,
Доки слід їх не поник.
Виросталди, виростали,
Та із тим себе втрачали.
Забували, що могли,
Й непомітно смерть несли.
Недалеко, за плечима,
Щоб не бачити очима,
А лиш серцем відчувати,
Плакати і забувати,
Що ми, люди, пішаки -
Не вмру я, то помреш ти.
Хтось один перемагає,
Бо двох перших місць немає.
День у день чесноти в'януть,
Люди ж навіть і не глянуть
В що вони перетворились
Й перед ким вони зганьбились.
Глухі - голосно мовчать,
Німі виразно кричать:
"Нас об'єднує мета,
І для всіх вона одна:
Домогтися всюди свого
І не втратити нічого."
Якщо впав ти, то вставай,
Й дала, далі здобувай
Все, що маєш ти здобути.
Також требу не забути
Про кінець, кінець життя,
Бо не буде вороття,
Якщо шанс прогавиш ти
Вічне щастя віднайти.
Але ж ні, ви невблаганні,
Ходите усі, мов п'яні,
А чим більша насолода,
Тим-то й менша нагорода.
Той, хто має якусь мрію -
Захворів на амнезію,
Бо це все лише уява,
Невблаганна і яскрава.
Бо це міф, неправда, казка,
А кінець один - поразка...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327928
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 05.04.2012
автор: Fata Morgana