Чи ми зріклися бога?
Чи він вже сам, дійсно,
втомився нас любити?
І ось тепер,
перетворившись на підлогу,
хто вже заборонить по нам ходити?
Я знову про тугу, знову про сум, та знаю...
Але погодьтесь - хто кричить на похороні?
Кричать лиш ті, хто дійсно щось втрачають,
І лиш вони - нестримні, невгамовні.
А ми панове, на війні без тилу.
Жбурляємо гранати літер, фраз.
І навіть все, що в цьому вірші накипіло
Напевно символів зібрало на фугас.
Немає ані фронту ані плану,
немає ані зброї, ні мундирів
Але радіймо і скандуймо "слава!",
Бо є у нас багато командирів.
Я вже втомився писати про недолю,
я геть втомився, ось так, просто, як людина.
Я себе більше почуваю вже мозолю
Аніж
громадянином.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327897
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 05.04.2012
автор: calamita