Я не така вже і погана жінка,
Що криком біль свій виливала.
Тоді я була скривджена лебідка,
Що захист, тільки в Бога мала.
Устами болю так лягло в тягар,
Мов полонена, я шукала правди.
Ви, мов овечку вигнали з отар
І так собі, немов не чули, мовби...
Який тяжкий... то був душевний хрест,
Та ноша була просто незносима.
А ти сміявсь услід... І відтепер,
Я стала між лебідок сіра-сіра.
Хтось ніби вкрав з лиця у мене сміх,
У божевільну, безталанну хтось повірив,
А я все важила в душі: святе і гріх,
За що так необдумано у серце стрілив?
Скотилися сльозинки на рукав,
Долонями закрила небо синє.
Ніхто тоді, авжеж, не рятував,
Хіба, що та молитва у терпінні.
Сховалось сонце, промінь догорав,
Не тішив місяць зоряного неба.
Усе заснуло. Ти тоді сказав:
"Ти, не хвилюйся, буде все, як треба".
Я була птаха з раненим крилом,
А ти хотів, щоб я тобі співала?
І крізь буденні справи між гірких розмов,
Той клаптик... Я так Раєм уявляла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326884
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.04.2012
автор: ГАЛИНА КОРИЗМА