Записки юної каннібалки

Весняне  небо  припинило  істерично  сипати  краплі  води  й  льоду  на  землю.  
Здається  йому  полегшало.  Воно  намагалось  посміхатись.  Докотилась.  Я  вже  заздрю  небу.  У  нього  є  земля  –  є  кому  поплакатись.  
Але  щось  я  зовсім  розклеїлась.  Ревіти  мені  зовсім  не  хочеться.  Хочу  
їсти.  Але  не  можна,  блін.  Ні,  я  зовсім  не  анорексичка.  Просто  вже  час  переходити  на  вегетаріанство.  А  мене  верне  від  капусти  і  травички  зеленої.  Тому  на  вимушеній  дієті.  Поки  що.  
Ноги  несли  мене  вулицями  нікому  не  потрібного  міста.  Випадкові  перехожі  
спішили  рятувати  світ  від  нього  самого,  і  з  заклопотаними  виразами  обличчя  
пробігали  повз.  Та  мені  зовсім  не  хотілось  їх  помічати.  Від  їх  буденності  в  
мене  зникає  апетит.  І  взагалі,  треба  було  сидіти  вдома  й  не  дратувати  й  без  
того  розхитані  нерви.  
Я  мабуть  єдина  тут,  хто  любить  це  місто,  завалене  смітниками,  з  білими  від  
голубів  тротуарами  і  похмурими  світанками.  Просто  від  нього  зникає  апетит.  
Раптом,  підсвідомість  моєї  свідомості  помітила  якусь  невідповідність.  Щось  
не  те.  Щось  не  звідси.  
Очі.  Чиїсь  неймовірно-красиві  очі  уважно  й  збентежено  дивились  на  мене.  Я  
ще  не  бачила  їх  власника,  а  шлунок  вже  вимогливо  читав  моралі.  На  запиленій  лавці  автобусної  зупинки  сидів  хлопець  з  живими  очима.  Живий!  Не  тільки  тілом,  а  й  серцем.  Та  моє  власне  підказувало,  що  це  ненадовго.  
Лише  одного  погляду  було  достатньо,  аби  я  зрозуміла,  що  хочу  його...  
з”їсти.  
Рукою  знайшла  розкладний  ніж  в  кишені  й  посміхнулась  його  очам...  
Йде  поруч.  Було  не  складно.  Щось  розповідає.  Шкода  його.  І  себе  трохи.  
Жерла  б  алкоголіків  і  продавчинь  з  м”ясного  відділу,  й  мовчала  б  моя  совість.  
Але  ж  вас  теж  не  приваблюють  зіпсуті  продукти??  
Посміхається.  Дурненький.  А  він  таки  гарний.  А,  можливо,  нехай...  Пізно.  
Чим  більше  сумніваюсь,  тим  швидше  дію.  Звичка.  А  гаряча  кров  з  запахом  спецій  вже  фонтаном  б”є  з  аорти.  Непоганий  соус.  
Накрила  стіл.  Стільки  пафосу.  Серветки.  Свічки.  Порцеляновий  бокал  на  
високій  ніжці.  Червона  гербера  у  вазоні.  Вечеря  для  одної.  
Його  серце  треба  
з”їсти  красиво.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326213
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.03.2012
автор: Mellow Onset