Вітер кохав ніжно Землю,
Силу їй всю віддавав,
Бачив страждає даремно
Й від самоти завивав.
Вона не належить одному,
Всі топчуть поверхню її.
Лиш Вітер зідме всю утому
І пил із обличчя Землі.
Від болю і вічної муки,
Він злився, страждав, сумував.
Й різким, забороненим рухом
До неба моря підіймав.
«Заспокойся» - благали вітрище,
«Подивися на інших жінок,
Не роби із Землі попелище!»,
А він знову пускався в танок.
Бо ні зорі, ні квіти, ні річка,
Не дають повноти відчуттів.
Знов торкнеться цілунками личка,
Він же просто кохати хотів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325301
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.03.2012
автор: Любов Чернуха