В одній далекій країні в невеликому містечку жив багатій. Був у нього будинок з безліччю кімнат. Та у будинку ніколи не бігали діти. І не приходили друзі. Тому що не було у містера Фінка ні дітей, ані друзів. Він не любив їх. Містер Фінк любив тільки себе. Та ще свою музику.
Так – так, він творив музику. Але ви послухали б, що то була за музика! Коли люди проходили біля будинку містера Фінка, то закривали вуха. Або ж широко роззявляли рота і голосно – голосно співали, щоб тільки не чути тієї жахливої музики. Бо з будинку долинали такі жалібні та зловісні звуки, що ставало страшно. Звісно, навряд чи можна назвати музикою те, що писав містер Фінк. Всі, навіть діти, знали, що музика – світле і прекрасне чудо. Коли слухаєш її, здається, що плинеш на легких
ласкавих хвилях. І забуваєш навіть про неприємності, звичайно, коли вони у тебе є.
Та що поробиш, так уже називав містер Фінк свої твори – музикою.
Коли містер Фінк грав на своєму роялі, то бідний рояль стогнав. Він жалкував, що в нього немає очей. А то він би заплакав, можливо, не так тяжко тоді б йому було. І ще він жалкував, що свого часу його не купив хтось інший, котрий грав би хороші, веселі мелодії.
Та поки рояль так собі думав, містер Фінк продовжував тарабанити по клавішах. Щоб насолить своєму хазяїну, вони весь час западали. То западе нота До, то нота Ре, то Сі. Містер Фінк дуже злився. Але майстра не викликав. А раптом, думав містер Фінк, той візьме та й заграє якусь радісну мелодію. Адже тоді містер Фінк помре від розриву серця!
Багатій не любив сміху та радощів. Вікна в його домі були завжди закриті наглухо.
- Скільки на вулиці дітей! - сердився містер Фінк. - І чому вони весь час щось весело кричать та співають? От було б добре, якби вони всі замовкли і поховались по своїх домівках! Я б тоді не сердився і придумав таку мелодію, що прославила б мене на весь світ!
Містер Фінк дуже хотів прославитись. Та незвичайна мелодія йому не вдавалася ніяк. Адже навкруг було скільки радості і сміху! Коли містер Фінк ішов по вулиці, насунувши на вуха капелюха та піднявши комір пальта навіть у спекотну погоду, за ним слідом бігли хлопчики і щось весело кричали, від чого сердитий багатій жахався.
Та особливо злив його соловей. Він своїм чудовим сміхом зовсім не давав спокійно жити містеру Фінку. Коли насувались сутінки, повітря наповнювалось прохолодою, спокоєм. Люди закінчували всі свої справи і сідали на ганочки. І, затамувавши подих, слухали спів найкращого в світі співака. А містер Фінк хапався за голову. Він не міг написати жодної ноти.
Якось вранці він взяв великого мішка та пішов на базар. Купив велику пастку на птахів, заховав її в мішок, щоб люди про це не дізнались.
Діждавшись темряви, містер Фінк пішов до річки. Довго він нечутно підкрадався до співака, плутаючись у верболозі, і впіймав солов’я.
Соловей не почув кроків. Бо коли він так голосно співає, то під час співу не чує нічого навкруг себе.
Містер Фінк прийшов додому і посадовив солов’я до клітки. Він гадав, що то мав бути великий та дужий птах. Авжеж, він так гучно співає! Але соловей виявився зовсім маленькою сіренькою птахою.
- Ага, спіймався, гидкий птах! – радів містер Фінк. І з його будинку на вулицю долинав якийсь скрегіт. Адже цей містер навіть сміятися не вмів.
Він взяв клітку з пташиною та й зачинив до темної комори. А сам побіг до роялю творити свою мелодію, якою так хотів прославитись.
Та дивна справа, соловей у клітці раптом заспівав! Бідний маленький співак зрозумів, що йому не вирватися більше на волю. Він сидів у темній задушливій коморі і думав про те, що любив понад усе на світі. Звичайно, він думав по – пташиному, але якщо перевести те на людську мову, то вийде ось що: - Прощавай, моя річка, мої рідні мрійливі верби. Прощавай, тепле сонечко і глибоке дивне небо. Мабуть, не доведеться мені більше побачити вас, любі моєму серцю простори!
І соловей заспівав свою останню прощавальну пісню.
Містер Фінк, почувши таке, лопнув від великої злості.
Люди на вулиці здивувались, як почули, що соловей заспівав у будинку містера Фінка. Та ще й так особливо гарно й ніжно. А потім почули голосний вибух.
- Щось там трапилось, - подумали вони і увійшли в дім. Хоч ніхто не любив сердитого багатія, та всі прийшли на поміч, бо вважали, що люди завжди повинні допомагати один одному, особливо в скрутні хвилини.
Але хазяїн щез. На підлозі лишились від нього лише капелюх та плащ. Та ще лежав так і не розкритий нотний зошит. А потім один маленький хлопчик забіг у комору і побачив клітку. В ній лежав нерухомий маленький соловей. Заплакав хлопчик і відніс клітку до затишного верболозу. А соловей, як тільки вдихнув свіжого річкового повітря, стрепенувся, змахнув крильцями і полетів, щоб знову серця людей раділи його пісням. Ось так закінчилася ця історія.
Ну, а рояль забрав собі молодий талановитий музикант. І відтепер його пісні співають люди в багатьох краях. А в будинку, де жив раніше багатій, люди зробили велику дитячу бібліотеку.
Малюнок до казки автора.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325162
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 26.03.2012
автор: Ліоліна