Ізбляклий Ра прилип до небокраю…
Тесальник брил в пустелі я вмираю,
В притінкові кривавої гори.
Вона зп’ялась вже ген до половини.
Мене потовк наглядач без провини,
Немовби кедра вилупив з кори.
Та дивина: вже й той житець шеолу.
Його забив, діставши шаблю голу,
Один вояк, й утік тії ж пори.
Казали, буцім звуть його Мойсеєм,
Із наших він, але з нагоди сеї
Мені вже Сущий втіхи не створив.
Звідкіль прийшов ти, рабський рятівниче?
Життя кладу − Ягве тебе покличе
На відшуки Аврамових дубів.
Марнота все − не знати вам свободи,
Скоріше Ніл заверне жовті води,
Бо волі дух убійний для рабів!
Ми триста літ чужі плекали добра,
Відколи Йосип, гетьман прехоробрий,
Цареві в пояс голову схилив.
Даремно ж ти вихнув жалом домахи:
Рабові втіха − пригірщ соломахи
Та куций сон про давню тінь олив.
Яка ж ти чорна, кров каменотеса.
З пісків Сахари, сяйних, наче плеса,
На запах твій підкрався скорпіон.
Пустельний кат, вірніший ніж Феміда.
Рабові склепом стане піраміда,
Немов той раб − всерабський фараон.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324458
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 23.03.2012
автор: Олексій Ганзенко