В думках – весна,
блаженства рай.
Щаслива мить і вдача
і теплота твоїх долонь,
Одначе:
це – споглядання,
мить моїх думок,
це видумане в снах кохання,
й спраги́ ковток.
Це – всеодно:
трава зелена,
неполита дощем,
Спекотно...
Це, уявляєш? –
мозільний труд пішов в болото!
Останньою надія помирає...
Ти знаєш, я живу
І в сутінках зірки палають!
Хоч темнота
І я – сама.
Сказав один мудрець:
«Кохання краще мати,
втративши його,
ні ж зовсім,
і ніколи там не бути».
Майбутнє, хто може збагнути?
Хіба, що Бог?
Йому я краще руку дам,
у темноті.
Сміюсь – сміється світ мені,
А плачу – плачу я одна.
Так ось тепер,
Збагнула,
Отямила і осягнула,
Що не одна!
Я вільна Жінка:
Сильна і метка!
Мені ж весна таке дає натхнення жити,
Пробуджує маленькі чудо-квіти:
Біленький крокус дихає життям,
А пролісок із небом поєднавсь,
ромашки прагнуть розцвісти у травах,
тюльпан вже пуп'янок розправив,
фіалки, як з дощів краплини,
Здається – синє море,
як спочине.
І навіть ліс,
І то, залоскотав.
Що вже й сама,
неначе й не сама?
Неначе крила маю – журавля.
Погідний ранок надихнув, помалу
Добротний дощ змочив траву зів'ялу.
Ще з осені, поміж листків опалих,
Дрібненькі прутики до сонця потяглись,
Увись!
увись!
увись!..
Так стало мило,
наче тутка рай?
Якось без тебе,
Й не сама.
Украй,
так хочеться весь світ обняти.
І щось приємне розказати,
Потішити і привітати.
Бодай цей світ,
який живе довкола
І погляд неба,
Й погляд Бога.
Тепер ти хто?
Яка ж у тебе роль,
У цій весні?
Спадають крапельки із парасоль,
Що містить звуки сі-бемоль?
Рахманні тихі бризки, наче оксамит,
Якось здалося, ти у них.
В рапсодії співучого Гомéри*,
Де відспівав сліпець для мене?
Схилилось небо...
Ледь дощить.
О, цить,
цить,
цить...
Так тихо,
влучно і нестримно,
Купає дощ.
Ще й безневинно –
Торкнутись прагне з вітром весняним
А що мені тепер із ним!?
Ти став моїм квітневим садом,
Весняним подихом,
І зорепадом.
Глибоким змістом писаних віршів,
Лише зі мною,
Поруч бути...
Не посмів.
Ти став для мене
ким завгодно,
На все є час,
І в цій погоді
Зміняє місяць кольори.
Злетить весна, все відбуяє,
Замовкне,
Стихне.
Відцвітає...
І ти опадеш, відгориш,
Зів’янеш, зблякнеш, відболиш...
В траву пожовклу, що схилилась,
У квітку цю, що відтворила
Свою красу.
Усе минає.
Мить не вічна.
І зміст міняється у віршах.
Я так люблю весняний дощ,
Серед лугів, доріг і площ...
У мене крила журавля.
Я не сама...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324287
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.03.2012
автор: ГАЛИНА КОРИЗМА