Ми свій тернистий шлях життя
Долали просто, без розбору:
Тягли Сізіфів камінь вгору
Без сумнівів і каяття.
Коли ж той, сонмищем проблем
Зривався, мчалися до низу,
Щоб перевдягши мокру ризу,
Знов штурмувати свій Едем.
Як послизався поруч хтось,
Негайно подавали руку.
Йому на краще – нам, на муку…
Бо так у нас воно велось.
Разом з своїм, тягар чужий
Штовхали розкришивши зуби,
Не за п’ятак, чи мідні труби –
Моралі кодекс був такий.
«Спасенний», з вдячністю лишав
На нас свою гранітну брилу.
Й сорочку вдягши білокрилу,
Легенько догори злітав.
З нудотним присмаком образ,
Шукали виправдань злодюзі
Й божилися з хрестом на пузі,
Що це було в останній раз!
Та тільки-но зачувши крик
І грюкіт дужий каменепаду,
Кидались враз на поміч «гаду»…
Й приблудне знов штовхав візник.
О Ви, прийдешні покоління!
Що вгору мчаться повсякчас –
Не варто рятувати нас…
І Ваше дремле хай сумління!
Спасенні будуть тільки ті,
Хто сам допхається до Раю!
Тепер це точно я вже знаю…
Хоча й підсобник по житті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323452
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 20.03.2012
автор: Осіріс