Правда ж, не холодно? Просто вітер долиною…
Просто ноги застудли трохи, і край.
Зараз, підбадьорю тебе сигаретою.
Ось остання, і запальничка – тримай!
Гадаєш, не знайдуть? Ми добре старалися.
Он за нами ні подиху, ні сліду нема.
Ми наче вже вмерли, наче й не народжувались.
Вибач, я не сказав: ще чотири дні і – зима.
Вибач, я більше не годен був зносити
Цілоденний човгіт їхніх клятих підошв.
Це, мов сидіти за склом, ув’язненим,
Помирати від спраги і бачити дощ…
Я не знав, що бувають такі непоборні мовчання.
В мене кидали словом – я ловив його, як монету.
Я вірив, що направду кожен має здійснити подвиг
І, що кохати можна тільки дівчину, яку звуть Джульєта.
Я вірив, що ангели злітають неодмінно в суботу,
Бо в неділю тато знаходив їх прегарний гостинець.
Знаєш, якщо роззутися – бігти легко й не боляче…
Пахне завтрашнім снігом чорний витомлений гостинець…
Вибач, я не сказав: соловейки вмовкнуть.
Ми не встигнемо – ті завжди приходять перші.
Смішно: я й досі, бува, сподіваюся, що цієї суботи…
Не зважай – сподівань спорохнявіли верші…
Вибач, певно тебе покарають нещадно,
Та повір: ця завія – ще не найлютіша з завій.
Ось ангели прийдуть з кийками гумовими –
Асенізатори запліснявілих мрій…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=318686
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.03.2012
автор: Олексій Ганзенко