Я думала, в мене – вінець,
А то роги зрослися докупи.
Відразу не второпала нічого.
Та потім збагнула – чужа я.
Є десь острів непотрібних людей,
І саме туди мені потрібно конче.
Бо той острів – для нас, непотрібних.
І я знаю, де вхід до того острову.
Не треба перерізати океан
Сріблястим крилом літака.
Чи теліпатися два тижні свого життя
На хиткому пароплаві, що може потонути.
Цей вхід наснився мені якось.
Вдень його не видно, бо гарно захований
Від людей, потрібних одне одному,
Які до себе непотрібних не пускають.
Я їм не заздрю, бо можу піти до входу,
Де бачила острів. Там – лазурнеє море
І розпатлані пальми з волохатими стовбурами.
А пісок – білий, з червоними мушлями.
Головне – не наступити
На рибу-камінь і не померти.
Бо навіщо б я тоді поперлась
На той далекий острів?
Я бачила вхід – відразу за балконом
В моїй вітальні, на дев”ятому поверсі.
Треба встати рано, тоді, коли
Потрібні одне одному люди ще сплять.
І випити три філіжанки міцної кави.
Щоб не прогавити вхід.
фото автора
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317574
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 28.02.2012
автор: Ліоліна