Не знає вітер меж в мовчанні,
він в спину дме, коли болить…
Яка вина його в коханні,
коли весна, нажаль мовчить?
Прошу, розрадою мені ти стань,
зігрій вогнем і барвами свободи,
у душу, як у небо ти поглянь,
я раб бажань і насолоди…
Свою пролий сльозу над нами,
душа звільнилась із пітьми,
на сонці, що світить нам ночами,
розтала серця крига до весни…
Даруй мені крила і так, щоб до неба,
і так, щоб до Бога в самісінький рай,
а іншого щастя для мене не треба,
коли із тобою, і все це не потай.
І.Т. у співавторстві з О.Т.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317364
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.02.2012
автор: Любомила