Прощання з любов’ю

Сумна  історія  про  кохання
                                   Завжди  думала,  що  кохання  зникає  тому,  що  розбивається  об  пороги  непорозуміння,  висихає  через    мілину  почуттів.  Але,  слухаючи  розповідь  моєї  героїні,  дивувалася.  Любов  може  втопитися  у  своїй  же  величі  та  глибині.  Хіба  ж  може  любові  бути  забагато,  хотілося  запитати  жінку.  “Може”,  сумно  відповіла  оповідачка.  І  не  люди  сказали  це  ,  а  її  любов.  Прошептало  так  і  її  серце,  назавжди  прощаючись  із  світлим,  але    в  мить  похмурнілим  зрадженим    почуттям.  

Як  Тоня  молила  своє  стражденне  серце,  аби  відпустило  воно  скоріше  її  велику  любов.  Тому  і  втікала  від  місця  свого  кохання.  Збайдужіле  від  зради,  її  серце  глухо  чахкало  не  в  ритм  сьогодення.  “Ось  тільки  сякі  –  такі  речі  зберу  і  в  далеку  дорогу,  нарешті,  й  полегшає”,  -  думала  жінка.  Відрядження  сама  випросила.  Втікала  від  любові,  щоб  та  згинула  назавжди  з  її  життя.  Ховалася  за  відстанню.
Чому  ж  втікала  жінка  від  кохання?  Зрадило  воно  її?  Ні!  Як  розповідала,  занадто  багате,  велике,  глибоке,  сильне  й  безмірне  було  її  кохання.  А  світ  сьогодні  не  прийняв  такої  любові.  Що  світ!  Коханий  відштовхнув  її  велич,  бо  така  вона,  вимагала  відповідної  дії  ж.  
               Несла  її  стрімка  швидкість  потяга,  тільки  колеса  відстукували  знову  ж  не  в  ритм  її  згорьованого  серця.  А  серце  тріпотіло,  винувате  в  тому,  що  почуття  викохалося  занадто  сильне,  не  потрібне  для  сьогоднішнього  світу.  Роздумувала:  “Треба  ж  випустити  ці  почуття  на  волю,  нехай  злітають  над  світом,  щоб  ще  комусь  запалити  такий  пломінь  ,  як  у  її  душі.”  І  прислухалася  до  серця,  а  воно,  страхаючись  болючого  вакууму,  стискалося  в  грудочку,  затискаючи  і  почуття.  Вмовляла  жінка  своє  серце.  А  чи  послухає  ?  А  біль  спопеляв  її,  бо  хіба  ж  можна  словами  розказати,  що  залишає  нерозділене  кохання.  
               Це  тепер  вона  знає,  що  було  нерозділене.  А  тоді…
               Летіла  назустріч  Антону,  який  приваблював  неординарністю  натури,  талантом  і  небаченою  делікатністю.  Таких  уже  й  не  буває.  За  що  ж  їй  такий  подарунок?      І  поспішала  назустріч  ,  аби  ж  тільки  покликав.  Залишала  все  :  незавершені  справи,  обов’язки…  Цікаво  було  їй  спілкуватися  з  ним,  неначе  прилучала  до  душі  ще  якесь  багатство.  Просто  б  дивитися  в  очі,  коли  він  думає,  бути  поруч.  Розповідати  йому  про  буденне,  як  про  щось  неперевершене.  А  ще  мріяли  разом  про  вільну  країну,  про  майбутнє…  У  них  був  свій  світ,  в  якому  були  лише  вони  вдвох.  Так  тоді  думала  Тоня.
             Але  поруч  був  ще  й  інший  світ,  що  так  і  прагнув  зазирнути,  хоча  б  у  шпаринку  до  їхнього.    І  таки  заглянув.  Спочатку  здивовано:  хіба  ж  так  буває  ?.  А  потім  насторожено:  чи  ж  так  довго  буде?  І  вже  нахабно:  чим  би  завадити?  Всунувся  цей  світ  зі  своїми  повчаннями  й  осудом.  Від  того  стало  все  незрозумілим  у  Тоні  й  Антона.  
Тоня  прагла  зустрічей,  як  і  раніше  спрагло  дарувала  кохання,  розсипаючи  його  довкола  коханого.  Їй,  здавалося,  що  лагідне  слово,  велике  почуття,  безмежна  відданість,  допоможе  перемогти  Антону  всі  проблеми  світу  і  зберегти  їхню  любов.  Їхню?  Чи  ж?  
Тоня  розповідала  йому  про  розквітлий  сад,  який  відцвітаючи,  суцвіттям  розстилає  білосніжні  пелюстки  додолу,  ніби  промовляючи  до  людей:  “Це  вам  весна  дарую”.  А  люди  необережно  топталися  ,  не  помічаючи  ніжного  цвіту,  все  поспішали  кудись.  Весна  проходила,  а  Тоня  все  ще  виспівувала  по  –  весняному  своє  кохання:  красиво,  пристрасно,  ніжно.  “Я  біля  сакури  мрію”,  -    посилала  слова  любові  Антону.  Як  вона  його  любила.  І,  здавалося,  що  її  любов  ніяким  мірилом  не  виміряти.
         І  не  знала,  що  її  безмірну  й  щиру  любов  сплюндрують,  стопчуть.  Ні,  не  люди,  як  той  цвіт,  а  її  коханий.  І  “опаде”  ця  любов,  як  і  пелюстки  з  весняного  саду.  
           А  на  зміну  весні  прийшло  літо.  На  зміну  ж  любові  –  зрада.  Літо  пестило  люд,  природу,  а  у  душі  Тоні  вже  була  зима.  Заморозив  її  почуття  коханий.  Сказав,  що  втомився  від  її  вірної,  безмежної  любові.  Зустрічі  зменшував,  ховаючись  за  зайнятістю,  та  відстанню.  А  одного  разу,  зазирнувши  у  вічі  жінки,  побачив  таку  печаль  і  страждання,  що  аж  злякався.  В  її  очах  плакала  відкинута  любов,  плакала  від  самотності  й  нерозуміння,  від  своєї  непотрібної  величі.
- Я  не  потребую  такої  любові,  не  потребую,  -  вигукнув.  –  Хочу  спростити  наші  зустрічі,
лиш  до  потрібних  стосунків.  Ти  маєш  вибрати.  Чекати  й  сподіватися  на  зустріч.  Або  забути  мене.  Любов  не  повинна  бути  нав’язливою.  Вона  величнішає    чеканням.”  -  сердито  тлумачив  ази  любові  Антон.  
         Облетіли  всі  пелюстки  з  Тониної  квітки  любові.  Усі  до  єдиної  впали  до  ніг.  Їй  і  самій  хотілося  впасти  на  коліна,  щоб  вимолити,  випросити  ще  хоча  б  крихти  кохання.  Душа  сполохано  притихла,  здавалося,  ще  мить  і  заголосить  на  весь  світ,  викричить  ту  спопеляючу  велич  любові,  що  вже  не  вміщалася  в  серці  жінки.  Але  тихо  попросила:    
- Відпусти,  просто  зараз  відпусти  мене  і  мою  любов.  Не  визначай  їй  кордонів.  Не
відчитуй  за  неправильну  мою  любов,  що  вже  заважати  тобі  стала,  дратувати  тебе.  Я  не  знала,  що  її  може  бути  забагато,  і  що  саме  тоді  вона  перестає  цінуватися.  Ти    всю  до  крихти  відпусти,  так  щоб  я  зараз  її,  всю  зібрала  і  ніколи  більше  не  поверталася.  
- Так,  вона  стала,  справді,  заважати  мені.  Тісно  стало  від  такої  любові.  Більше  нікому
не  дає  в  моєму  серці  місця.  А  серце  хоче  волі,  -    пробував  пояснити  свої  слова    Антон.
         Тоня  встала  й  пішла,  важко  несучи  свою  любов.  Але  жінка  ще  не  знала,  що  найважче    попереду.  Кожна  хвилина  була  спокутою  за  любов,  чеканням,  сум’яттям,  прощанням…  Вмирала  любов  важко,  болюче.  Інколи  так  хотілося  вигукнути:”  Коханий,  захисти  нашу  любов,  вона  єдина  в  нашому  світі”.  А  світ  сміявся  з  її  любові,  над  її  стражданнями,  над  такою  глибиною  почуття.  Тоня  виплакувала  любов  тихими  сльозами,  щоб  ніхто  не  бачив.  Їй  було  соромно  за  таку  любов.  
           Ось  і  відвозив  її  потяг  усе  далі  від  місця  її  кохання..  Аби  забути  навічно.  І  нікому  не  сповідати  свого  сорому.  Сльози  крапали,  бо  ж  за  вікном  темніла  ніч,  у  вагоні  все  “сновило”  Ніхто  не  заважав.  Ні,  вона  теж  втомилася  думати,  плакати.  “На  хвилину  б  спочити  думкам”,  -  просилася  сама  в  себе.  Хотілося  забуття.  Ритмічний  стукіт  коліс,  плавне  похитування  вагона,  все  ж  заколисала,  зморену  безсонням,    жінку.  Я,  вислухавши  її  розповідь,  запитаннями  не  заважала.  Про  що  ж  ще  питати?  
           Обличчя  Тоні  висвітлилося,  усміхнулися  радістю  куточки  вуст.  Напевно,  вона  йшла  сном  свого  кохання.  І  снився  їй  делікатний  доторк  вуст  коханого.    Вона  знову  любила,  долюблювала  уві  сні  зневірену  й  нещасну  свою  любов.    Там  вона  ,  любов,  була  справжньою.  У  житті  ж,  як  бачите,  певною  грою,  тимчасовими  акторськими  мініатюрами  фальші.  Якби  ж  тоді  про  це  знала  Тоня…  Бідна,  нещасна  любов  у  викривленому  людському  дзеркалі.  Тонина  любов.  
                                                       
У  високості  неба  позичити  хочу  безмежжя…
Тільки  там  у  любові  нема  берегів.
І  не  випливе  гниль
З  призамуленого  прибережжя,
Й  чистоти  не  засмітить,
І  сяйва  своїх  кришталів…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317328
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.02.2012
автор: Тетяна Луківська