В Одессі, там, де сплять величезні бетонні леви,
Завжди спекотно.
В Одессі, де дме невпинний зимовий вітер.
В Одессі.
В Одессі, яка, як і Поділ, нагадує єврейське кладовище -
Величезні та метрві мебелеві магазини,
Яких потребують зелені та жовті кімнати,
Жовті кімнати в яких іноземці стрижуть свої нігті,
Жовті кімнати Одесси,
Меблі яких час зїдає,
Так само швидко, як і каміння.
В Одессі, в яку припливають пароплави з Анталії,
Та помирають євреї.
В Одессі.
І коли нема Тебе,
І я перетворююсь на жінку,
То я стаю напевне Одессою,
Із старою подряпаною шкірою своїх меблів,
Та з моїми мідними позументами.
І коли я стаю Одессою,
То в мене випадає волосся,
Та виростають маленькі груди.
І тоді я знову починаю,
Починаю купляти квіти, бо,
Бо як і кожна жінка,
Я маю ходити на кладовище,
Щоб лишати іх тим, хто не почує мого повітря.
Чарівні квіти, з яких тьотя Марина робила варення,
Тепер вони будуть помирати на цвинтарі.
На шестиповерховому сірому цвинтарі,
В якому уже нема ні людей,
Ні повітря.
А тільки брудна земля,
В якій проростає грузинське насіння.
В такому випадку -
Сусідню церкву рік за роком,
Потроху перестають фарбувати,
І від відсутності блиску починають помирати дерева.
Тоді все, що залишиться -
Після того як дітям дозволили читати Фройда -
Це сіра снігова баба,
Баба з величезним кавказьким членом,
Пірнаючим у брудну біляву землю,
З якої буде текти вода та виростати каміння,
Текти повітря та виростати смокви,
Текти шматки льоду,
Та виростати скалічені невсиновлені діти.
Коли нема Тебе,
І я пертворююсь на жінку,
То я стаю, напевне, Одессою,
Одессою, яка буде їсти власне листя,
І дмухати веселі бадьорі бульбашки
Дмухати вгору, туди, до Бога.
Так і полишені квіти,
Спочатку вони перетворяться, як і совість -
У гній.
А лише потім - в архітектуру.
Але, якби цього й не сталось -
Тобі залишаються три речі, окрім твого до-дієза:
"Це - сонце, вбиті тобою діти, та травень."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316629
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.02.2012
автор: Elias Spricht