Згасала ніч,ховались зорі,
Над ранком блідла ковила.
Двох козаків у її морі
Кудись-то доленька вела.
В траві не стукали копита,
Лише коней важка хода,
Десь загубилась сотня їх розбита
І всюди марилась вода.
Не було сили говорити
І навіть кінь не заіржав.
Усім хотілося спочити,
Та десь по сліду ворог гнав.
На Сході, в променях світання,
Враз замаячили дерева.
Збудило тишу радісне іржання-
Коні зачуяли джерела.
Вони прудкіше поскакали,
Хоча,ніхто не підганяв.
І козаки до грив припали,
Сон,мов рукою хтось зігнав.
Струмок маленький між дубами.
Дзюрчить холодная вода.
Припали спраглими устами-
Вертає в тіло сила молода.
На лицях усмішка вусата,
В очах знов полум`я горить.
Не мучить тіло спрага клята
І кров у жилах знов біжить.
Під дубом сіли побратими,
Щоб трохи щось перекусить.
Точилась мова поміж ними,
Та їли швидко,час летить.
Припали знову до води.
Швиденько Богу помолились.
І не чекати щоб біди,
Коней ловити підхопились.
Та пізно було.Навкруги,
Їх обступили вже татари.
Коней пустили до води.
Спокійно йшли,мов до отари.
Не квапились вони і не кричали,
Лише кільце тугіш стискали.
Не пастухи якісь,а воїни були.
І думали,що вже й полон взяли.
Та ломилились вороги.
Метнулись козаки до дуба-
Не кинеш вже аркан на чуба,
Й батіг не вчепиться ноги.
Ну а стріли чого ж боятись,
Не смерть страшна,лише полон.
На шаблях мусять позмагатись,
Як каже лицарський закон.
-Здавайсь урус,не треба крові,-
Той що постарше закричав,
А інший лук напоготові
З його ж наказу,вже тримав.
-Прощай мій друже.-Й ти прощай.
Така вже випала нам доля.
Померти мусим серед поля,
Хоч долю як тут не благай.
Та щось не квапились татари,
Хоч вже давно убить могли.
Якісь між ними чути чвари-
Полон хотіли,час тягли.
І знов звучить:-Здавайсь,урус.
-Іди візьми,хіба боїшся?
Ти з нами на шаблях зітнися.
Хіба татарин боягуз?
Зблиснуло полум`я в вузьких очах.
Горлав щось бей немов сказився.
-Ти хочеш битись на шаблях7
То пошкодуєш що вродився.
Замиготіли враз шаблі.
Татари воїни нівроку.
І хоч на зріст вони малі,
Та мали виучку високу.
Дзвеніла сталь,лилася кров.
Упав один і чути:-Слава!
Триває сутичка кривава,
І другий впав,підкошений немов.
Татари, раптом відступились
На козаків із подивом дивились,
І знову кинулись вперед,
Рубали,наче очерет.
І знову чути:-Слава! Слава!
Татарська голова упала
І покотилась до води.
Та не минув й козак біди.
Упав,до дуба прихилився,
На побратима подивився,
А той не бачив,бо рубався.
Не знав що сам уже зостався.
Та оглянувся він на друга,
І серце враз стиснула туга:
-Не захистив я побратима,
Хоч був мені він замість сина.
Він кинувсь в гущу ворогів.
-Візьміть мене,хто тут сміливий?
І оселедець його сивий
Мов другий меч замиготів.
Не брали шаблі відчайдуху,
А він рубав і убивав.
І ворогам враз бракло духу:
-Урус-шайтан,-хтось закричав.
І зникли в травах, мов мара.
Сам серед вбитих він зостався,
Стояв в степу немов гора,
Стояв і голосно сміявся.
Та раптом стих,подавсь до друга.
В його очах смертельна туга.
Ішов,ледь на ногах тримався,
А друг з-під дуба усміхався.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316084
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 22.02.2012
автор: Павлусик-Кузмяк Олег Мико