Я УКРАЇНЕЦЬ

Я  -  українець
(пролог)

Чи  давно  ми  з  вами  українці?
Чи  ж  то  на  світі  більш  нічого  вже  нема?
Щоб  заховатись  по  своїх  світлицях
Й  просити  у  чортів  добра.

Я  -  українець,    я  –  українець,  такий  як  ви
Так  само  я  брешу  і  краду  так  само
Думки  у  мене  українські,  теж  лихі
Та  все  ж  я  –  українець,  разом  з  вами.

Я  на  сусіда  точу  гострі  зуби
І  кулаки  у  мене  чешуться  на  вас
Я  знаю,  скнара  доведе  мене  до  згуби,
Та  загрібаю  я  під  себе  навіть  час.

Я  сам  пишу  історію  свою,
Я  –  українець,  роботяга,  думка,  сила
Та  все  своє  життя  я  у  вині  топлю
І  потім  падаю  безсилий.

Я  –  українець,  непокірний,  дужий,
Але  ганебний  у  народженні  ідей
Бо  всі  вони  –  лиш  гроші,  та  байдужість
Зажерливість  та  заздрість  вирощую  так  як  своїх  дітей!  


Кріпаччина  кругом  на  Україні
Свист  батогів  і  плач  селян.
Таке  було  колись…  Таке  воно  і  нині,
На  кожного  із  нас  найдеться  пан.

Такі  ми  люди,  що  робити…
То  ми  такі,  а  не  життя!
Хотіли  волю  й  правду  дати  дітям,
Дали  лиш  долю  кріпака.

То  ми  ж  у  тому  хіба  винні?
То  хто  ж  то  винен?..  Мабуть  то  Господь,
За  те,  що  не  відтяв  по  плечі  руку,
Що  простяглась  до  жмені  копійок.

Щоб  Україну  назавжди  продати!
Забути  про  страшний  народний  біль!
І  потім  десь  байдикувати…
За  тридцять  срібних  –  прямо  в  Рай!

Я  українець  і  мені  не  страшно…
Бо  назавжди  я  українцем  залишусь

Батоги

На  панщині  я  жала.  Кров’ю  своєю
Я  захлиналася  від  батога
Хоч  падала,  та  все  ж  вставала,  і  з  вірою  своєю
Злітала  птицею  на  небеса  
 
Ішла  до  дому,  та  все  ж  співаючи,  від  болю
Топилася  в  сльозах.  І  в  тих  очах  солоних
Як  в  озерах,  я  заховалася  від  долі
Тих  українських  бідолах.

А  вдома  те  дитя  вже  підростало,
Та  слава  Богу  що  воно  хоча  б  росло
Вже  щось  робило…  Щось  співало…
Єдиною  розрадою  у  пеклі  цім  було.

То  моя  дівчинка  Мар’яна.  Всі  ті  найдужчі  на  землі
Всі  ті  пани  і  королі  ті  їхні  п’яні  
Вся  їхня  челядь  їхні  всі  сини.  Всі  разом
Їй  ніколи  й  в  рівень  би  не  стали…

Бо  то  моя  дитина,  моя  віра,  доля
 Моя  зернинка  на  усій  землі,
І  на  кріпаччині  цій  вільна  воля  –  
Мій  світлий  промінь  в  темноті…

І  знов  на  панщину  женуть.  Кати  прокляті
Давно  вже  відділили  душу  від  життя
Вже  не  співає  молодь.  Мовчки  всі  ідуть
Варитися,  в  котел  до  чорта.

То  мабуть  Бог  таке  дає.
Що  заслужили  те  і  маєм,
Як  що  ми  з  пеклом  весь  цей  час  були,
То  може,  будемо  ще  й    з  раєм?

То  на  ж  тобі  вже  пане  хліб,
Греби  ті  гроші  за  нещасне  українство
Твори,  твори  свій  гріх,
Та  знай,  що  ми  були  і  будемо  єдинством.

Батіг  злетів  над  головою
І  вжалив  як  зміюка  по  очах
І  вмер  той  світ  у  темноті  без  болю,
Не  бачать  очі,  значить  вмер  і  страх.

В  останнє  бачила  я  сонце,
В  останнє  бачила  панів.
Й  дитя  своє  я  не  побачу  вже  ніколи.
На  волю  дух  мій  полетів…

Андрій  

Всі  пана  обзивають,  та  все  ж  його  бояться,
В  усьому  світі  його  знають,  Його  поважають,
А  нам  не  слід  і  ображатись.
Пани  давним-давно  за  нас  все  знають.

І  я  на  пана  хоч  роблю,  та  все  ж  його  я  поважаю
А  так  я  сам  у  вашій  множині.  То  хто  ви?
Люди,  хто  ви?  Я  не  знаю.
Помер  би  вже  дано  від  втоми  як  і  ви…

А  ви  ж  зовсім  не  люди.  Як  говорить  пан:
Ви  бидло,  Українське  бидло
Та  й  я  хоча  б  не  хан,  та  все  ж  на  вас…
Дивитись  вже  мені  обридло.

І  гірко,  гірко  мій  народе,
Що  не  приймаєте  від  Бога  ви  нове,
Були  копійки,  а  стали  злоті,
То  що  тут?  Що  таке  вже  в  біса  тут  страшне?

Чого  ви  плачете  на  долю?
Чого  ховаєтесь  в  хатах?
Ми  ж  з  вами  українство  вольне!
То  де  ж  тут  узявся  біль  і  страх?

«Хто  ж  нас  розрадить?  Хто  нам  розкаже?
Хто  нам  покаже  те  життя  прекрасне?»
Ви  дурні,  дурні,  слухайте,  що  пан  вам  каже…
Лише  для  себе  ви  нещасні…

Мар’яна

Всі  люде  у  селі,  неначе  поніміли,
Та  де  ж  ти,  мамо,  подивись!
Я  тут  вмираю,  я  в  могилі…
За  мене  мамо  Богу  помолись…

Я  кожен  день  на  панщину  іду,
Працюю  там  допоки  держать  сили…
Я  скоро  утоплюсь  або  втечу,
Я  виберусь  з  могили…

Я  виберусь  на  світ  де  сонце  проблисне
Я  подивлюсь  на  ті  гаї  довкола
І  заспіваю  пісню  про  життя  своє  –
Про  біль  Вкраїнського  народу!

До  мене,  мамо,  той  Андрій  учора  приїжджав,
Що  в  пана  у  конюшні  процвітає,
Як  будеш  в  мене,  -  він  казав,
То  більше  горя  не  пізнаєш…
Не  вірю,  мамо,  я  йому,
Він  того  пана  більше  любить,
З  Андрієм  я  хутчій  зав’яну,
Ніж  панщина  мене  погубить…

Кшиштоф

(  У  Мар’яни  )

Приїхав  я  до  тебе,  Щоби  в  хороми  забирати,
Учора  наречений  твій  до  мене  завітав,
Просив  йому  щоб  грошей  дати,
Та  грошей  я  йому  не  дав.

Сказав  йому,  що  я  давненько  на  тебе  око  вже  поклав
Отож  збирайся  і  хутенько…
Бо  я  і  так  тебе  вже  Добре  почекав.  Давай  збирайся.
Щоб  я  тебе  із  силою  не  забирав.

Мар’яна

Ти  чуєш,  мамочко,  пан  вже  забирає,
Андрій  в  дружини  записав,
Ти  чуєш,  мамо,  вбий  мене,  бо  я  не  знаю,
За  що  мене  Господь  прокляв…

Всі

Мар’яну  завезли  до  пана,
Й  вона  до  нього  оніміла,
А  він  кричав:  «До  біса  окаянна,
Щоб  ти  мене  ще    вчила»

В  одежі  панські  зодягнув  Мар’яну  пан
Й  закрив  в  палатах  панських
Віднині  ти  слухняна  будеш  привикай,
Віднині  ти  моя  панянка.

А  натовп  вже  до  болі  натерпівся,
А  натовп  вже  під  вечір  закричав:
Палити  все,  палити  пана!
Той  вечір  кров’ю  душі  наливав.

Всю  охорону  панську  перебили,
Сікли  всіх  батогами  до  загину,
А  після  того  панську  варту  почепили,
На  дереві  біля  старого  тину.

А  пана  вивели  з  палат.  
Зняли  із  нього  одіж  і  в  хвилину,
Повісили,  на  самих  вищих  воротях,
Як  ту  нікчемную  скотину.


Мар’яну  вивели  в  панянських  шатах
Знедолену  як  та  сльоза…
Сльозина  волі,  і  сльозина  правди,
У  неї  по  щоці  текла.

Я  українка,  моя  душа,  навік  на  Україні,
Я  з  вами  люди  все  життя  була,
То  ви  давно  вже  поніміли
Від  того,  того  батога.

Андрію,  ти  ж  хотів  зо  мною  бути,
Чого  ховаєшся  за  спинами  людей
Тобі  ж  хватило  совісти  просити
У  пана  жалюгідних  грошей

Спаліть  її,  кричав  Андрій
Вона  панянкою  вже  стала.
То  там  он  на  заборі  чоловічок  твій,
Якого  ти  так  покохала.

Що  мучив  нас  усіх  серпом,
Його  ж  ба  батоги  нас  вибивали
І  він  для  нас  усіх  був  пеклом,
Для  тебе  видно,  був  він  Раєм!
Спаліть  її.!!  Кричали  всі
Спаліть  її!  В  селі  гриміло
Паліть  все  панське  пекло  на  вогні
Бодай  воно  усе  згоріло.

Паліть  мене  промовила  Мар’яна
Спаліть,  щоб  доля  ваша  легша  стала.
Не  ждіть,  щоб  у  вогні  я  закричала,
Я  заспіваю  пісню  Українську,  яка  колись  нас  всіх  єднала!

Паліть  її!!!

І  запалало.  Мар’яна  в  тих  палатах,  
Як  голубка  все  билась  у  вікно,  та  не  кричала
І  раптом,  пісня…  Пісня  українська,
З  палат  ледь  чутно  прозвучала…

І  хто  почув  ту  пісню,  той  схилився,
А  хто  й  побіг  втікати  за  поля,
На  вільну  землю,  десь  на  ту  дорогу,
Де  пан  молодший  з  вартою  ішов  до  батька  –  пана.

Я  Українець
(епілог)

Я  українець,  і  мені  не  страшно,
Бо  назавжди  я  українцем  залишусь
Живий,  живий  і  як  би  там  не  тяжко
Я  українськими  піснями  захлинусь

Було  колись,  та  пісня  досі  ще  лунає
І  може  хтось  почує,  встане  із  колін
Та  то  не  пан  в  кострі  палає
То  духу  Українського  згасає  тлін.

Я  українець,  і  мені  не  страшно,
Бо  назавжди  я  українцем  залишусь…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315732
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.02.2012
автор: DarkLordV