Мерзну в обіймах смішних цариць,
Фей сухоребрих пітьми і світла.
Падаю в твань і мене горілиць
Шпарять крізь шугу, ведуть зі світу.
Шпарко по ліктях шмагає гілля,
Наче крилята – телесиків гуси.
Киш, навіжені! Гайда, гиля!
Я ж не назавжди – ще повернуся.
Чоботи місять багно калабань.
Кришиться лід і мов пазурі – в небо.
Капнуло кров’ю на золото бань.
Полиск у вічі. Болить. Не треба...
Шуга за коміром тисне, мов кляп.
Скалки на грудях: дзелень, як медалі.
Це означає, що я ще не вкляк,
Можна мене шматувати далі.
Я не заплачу, всетерплячий віл.
Волю волам! – не гукну спроквола.
Волі моєї дрімає ще звір.
Крига моя не волає, квола.
Кволо-прозора і нудно-пісна.
Варт розтопити, та де огнище?
Господи, як запізнилась весна!
Треба виборсуватись на вище.
До суходолу – змокрів увесь.
Висотав жили цей бісів „екшен”.
Травень насущний дай нам днесь.
А далі літо
І буде легше...
2005 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315714
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 21.02.2012
автор: Олексій Ганзенко