Мечі зблиснули у горі,
В руках затиснуті до болі
І за гріхи мабуть старі,
Два друга стрілись у двобої.
Така вже випала їм доля,
Така богів сувора воля,
Що в купу їх звела обох,
Ділить життя одне на двох.
Разом з дитинства підростали,
Одного дня рабами стали
І в гладіатори їх взяли
В один проклятий день.
Одним богам вони молились,
І сни однакові їм снились.
Таке їм випало життя,
Піти з арени в небуття.
Недоля змусила до бою,
Та серце крається від болю.
Убити друга-земляка,
Не підіймається рука.
Немає вибору,о доле!
Хтось мусить згинути отут.
Трибуни вимагають крові,
Не розрубати рабства пут.
І знов зійшлись,дзвенять мечі.
В очах пітьма,як у ночі.
Не друзі вже,чужі немов
І полилась червона кров.
Впав на коліна друг,схиливсь,
На небо жалібно дививсь.
Скривився від пекельних мук.
Всміхнувсь,меч випустив із рук.
І друг ногою став на друга.
В очах його смертельна туга.
Він присуду трибун чекав
І певно ще надію мав.
Підняв угору меч кривавий,
Життя для друга друг благав,
Та марно.Римлянин лукавий
У землю пальцем показав.
Пробач мій друже-друг сказав.
У очі друга подивився.
Вклякнув,до нього притулився,
Та враз,на меч грудьми упав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314074
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 14.02.2012
автор: Павлусик-Кузмяк Олег Мико