Віки летять,
На них кидають тіні,
А вони сплять,
Неторкані й нетлінні
В десятім, сотім, енній поколінні.
Біжить історія,
Немов пісок крізь пальці.
За те їй gloria.
Сміливці і бувальці
Розкажуть нам про неї, лиш зухвальці.
Вони дрімають.
Хто сказав, що сплять?
Вони співають,
Зовсім не мовчать.
Про що – те нам, пересічним, не знать.
Хто повід́ав
Про їхню несучасність,
Мабуть, не знав
Про їх палку пристр́асність
До новизни, що створює прекрасність.
Вони кайфують
Теж від Кока-коли,
Вони смакують
Звуки магнітоли
І відрізняють Нокію від Мотороли.
І тут, і там
Дме мода пребарвиста.
В них є тату,
Залишили туристи,
Що «Тут був я» – на більш не стало хисту.
У їхніх жилах
Є князівська кров,
Закам’яніла
Ще колись давно,
Немов навік збережене вино.
Чому навік? –
Спиталися би Ви.
Згубили лік
Вікам старі волхви
Відт́оді, як заснули львівські льви.
12.02.2012р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313456
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.02.2012
автор: Анастасія Витрикуш